З могили майданівця вкрали прапор

 

— Я зараз у Антоши. Побудемо трішки і підемо по кладовищу родичів провідати, — говорить по мобільному 50-річна Ольга Цедік. У неділю, 19 квітня, близько 11.00 на міському кладовищі Полтави з чоловіком Ігорем стоять біля могили сина Антона, 27 років. Він воював у батальйоні "Донбас", загинув 28 серпня біля Іловайська. Їхній автобус бойовики розстріляли з мінометів.

Сходяться друзі та родичі загиблого. Дехто цілує його фотографію на дерев'яному хресті, запалюють лампадки.

— Ніяк не можемо відійти, — плаче Ольга Миколаївна. — Востаннє розмовляла із сином вранці 28 серпня. Попросив передати дівчині Олесі, що з ним усе буде добре. Потім передумав. Сказав, сам передзвонить. До останнього надіялися, що живий. Побачили по телевізору схожого хлопця. Але то був інший воїн. За кілька днів подзвонили з Дніпропетровська, щоб їхали на впізнання.

Ольга Цедік дістає із сумки цукерки, сир, ковбасу. Передає чоловіку пляшку домашнього червоного вина. Той розливає у пластикові стакан­чи­ки.

— Слава Героям, — випиває батько 52-річний Ігор Владиславович. — Впізнавати сина їздив 5 вересня. У морзі були 96 тіл. Чотирьох впізнали, у тому числі й Антона. Інші — по частинах лежали.

На кладовищі поховані 10 бійців. Наймолодшому Денисові Синюку був 21 рік. Загинув 26 січня в Донецькому аеропорту. За три місяці до смерті одружився. Біля могили жінка з чоловіком років 50. Кажуть, прийшли пом'янути зятя.

— Боже, який молодий! Як батькам пережити його смерть? — біля могили Синюка зупиняється сива жінка, хреститься.

27-річного Антона Грицая та 25-річного Дмитра Коряка з "Азову" поховали на початку ряду. Обидва загинули в середині лютого під Маріуполем. На надгробках — прапори полку. 43-річний Олег Петько кладе по дві гвоздики.

— Грицай був серед ультрасів полтавської "Ворскли". Його друзі збирали допомогу родині, помагали з похороном, — закашлюється. — На похоронах цих двох бійців уся молодь Полтави була.

Біля могили майданівця 33-річного Максима Шимка у Вінниці батьки пригощають родичів і друзів вином, бутербродами із сиром та шинкою, відбивними, молочними і желейними цукерками. Кажуть, такі любив Максим. Його поховали першим на Алеї слави на центральному кладовищі. Шимка застрелив снайпер у Києві 20 лютого 2014-го.

— Максим зовсім не любив їсти. Заставити щось пожувати могла лише, коли читав. Cмажила йому млинці, — каже мати Зоя Семенівна. Показує на зрізаний прапор над могилою. — Приходили на Пасху — прапор був. Це до сина приїжджали автомайданівці та привезли стяг. На ньому було написано "Воїни світла". А сьогодні тільки штурпак лишився. Видно, що зрізали пилкою по металу.

61-річна Тетяна Майборода стоїть між двома могилами. В одній похований син — 35-річний Дмитро Майборода, командир літака АН-26, що підбили у липні торік на Донбасі. Поряд — його помічник 38-річний Дмитро Шкарбун. Перевозили гуманітарний вантаж. На борту були восьмеро військових, шестеро — вижили.

— Cин загинув, щоб усі жили щасливо. Це була його мрія, — говорить мати. — Після його смерті, крім води, нічого не йде мені. Важила 85 кілограмів, а тепер так схудла, що знайомі не впізнають.

Підходить чоловік із двома букетами білих штучних квітів. Запитує у Тетяни Іванівни, де поставити. Хреститься, схиляє голову.

— Відлітав з ними в одному екіпажі чотири роки, — розповідає Сергій Олексюк, 30 років. Служить бортовим радистом у Гавришівській бригаді транспортної авіації. Був у тому літаку. — Командир ніколи не панікував. Навіть коли нас підбили. Наказав усім покинути борт. Дмитро Шкарбун був душею компанії. Мені їх бракує.

Підходять кілька льотчиків. Тетяна Іванівна роздає всім цукерки.

— Відколи живу — таких проводів не було: дощ ллє, сніг іде, вітер збиває з ніг, — каже 65-річна Ольга Андріївна із села Родниківка Уманського району на Черкащині. 19 квітня близько 11.00 син допомагає їй сісти у сіру "дев'ятку". — Могилу Толі впізнаєте по прапору.

Боєць батальйону "Донбас" 40-річний Анатолій Поліщук 12 лютого загинув під Дебальцевим.

— Я покажу, де могила. Людей сьогодні мало, дощ розігнав. Холодно, батюшка відправив, і розійшлися, — говорить Катерина Дон, 64 роки. Співає у церковному хорі. — Про Толю ніхто поганого слова у селі не скаже. Батько його хворів, молодим помер. Мав гангрену, ногу відрізали. Толю коло нього поховали. Такого похорону в селі ніколи не було. Навіть коли начальство вмирало, так не ховали. Прощалися у домі культури, людей море. Труну на руках несли на кла­довище.

Неподалік кілька жінок і чоловіків поминають померлих. На столі — огірки, м'ясо, хліб. Запрошують пригощатися.

×