"В автобусі плакала: "Для чого все залишаю і їду невідомо куди?"

 

— Перші роки після переїзду до Києва мені тут не вистачало моря. Часто лягала спати і чула його запах, — каже підприємець 39-річна Світлана Сабрі. До столиці переїхала з Одеси 15 років тому.

На зустріч у кафе "Реприза" в центрі Києва приходить вчасно. Вона невисокого зросту, струнка.

— Перед переїздом працювала менеджером меблевого салону, — Світлана замовляє імбирний чай. — 1999-го один із його засновників вирішив відкрити дизайн-галерею у Києві. Запропонував мені очолити там відділ меблів. Погодилася зразу, хоч розуміла, що ризикую. До того була в Києві двічі, зовсім не знала міста, знайомих у мене там не було. З Одеси їхала автобусом. Тоді сиділа під вікном і плакала. Думала: "Для чого все залишаю і їду невідомо куди?".

Світлана орендувала однокімнатну квартиру в районі Оболонь.

— Вона була жахлива — маленька, зі старими шпалерами і без телевізора. Вікна виходили на схід, а штори були тоненькими. Щодня прокидалася о шостій ранку, бо світило сонце. Через рік поміняла житло — знайшла краще, але дальше від роботи. Дізналася, що Київміськ­буд зводить дім у центрі. Вирішила взяти квартиру в розстрочку. Тоді залишалося лише дві двокімнатні на останньому — 16-му поверсі. Їх ще й з 10-відсотковою знижкою продавали. Останньому поверху зраділа, бо в Одесі мали квартиру на сьомому. Сусід із восьмого постійно забував закрити крани і нас затоплював, а сусідка з дев'ятого весь час вибивала на балконі килими над нашою білизною. Коли робила перший внесок, половина будинку була зведена, тому не боялася віддавати гроші. За три місяці до завершення будівництва господарі орендованого помешкання сказали: "Доведеться переїхати. Будемо квартиру продавати, вже є покупці". У той же вечір знайшла нове житло. У ньому на кухні крізь вентиляцію табуном лізли таргани. Виявилося, стіна межує зі сміттєпроводом. Заклеїла решітку дрібною сіткою, і жила там, доки не заселилася у власну.

У дизайн-галереї Світлана працювала три роки. 2002-го з подругою Мариною Пономаренко почала власну справу.

— З нею познайомилися у Парижі. Обоє поїхали туди на аван-прем'єру нової колекції французької меблевої фабрики. Я була в Парижі вперше і спитала Марину, де тут можна купити сумочку. З нею та двома колегами поїхали у магазин, разом повечеряли у ресторані. Після того постійно зідзвонювалися. Хотіли почати свій бізнес через два роки, але друг сказав: "Тоді може бути пізно. Починайте зараз". Допоміг зі стартовим капіталом, і за місяць ми відкрили фірму. На початку було важко. Працювали із сьомої ранку до першої ночі. Тепер маємо два магазини декору в Києві та один — в Одесі. Марина відповідає за роздрібну торгівлю, а я — за оптову і розвиток.

Світлана була двічі одружена. Від останнього шлюбу має доньку 7-річну Уляну.

— Вихідні проводимо разом. У суботу в піжамах готуємо млинці й ними снідаємо. Ввечері дивимося кіно й танцюємо під саундтрек. А в неділю катаємося на ковзанах.

Просить принести рахунок. Розраховується банківською карткою.

— Раніше в Одесу їздила кожні два тижні. Скучала за батьками і подругами. Коли у Києві з'явилися друзі та знайомі, стало легше. Тепер буваю в Одесі чотири-п'ять разів на рік. Перед кожною поїздкою обдзвонюю подруг. Зустрічатися окремо з кожною не можу, то збираю всіх разом. Коли буваю в Одесі, обов'язково йду на море і в кафе "Компот" на Дерибасівській. Там можна зустріти друзів, посміятися, пожартувати. У столиці панує ділова і робоча атмосфера, в Одесі вона легша, нагадує французьку. За ці 15 років Київ став мені рідним.

×