У центрі Львова побільшало жебраків. Кореспондент "ГПУ" теж удав із себе злиденного сироту. На табличці написав англійською, що потребує грошей на оренду житла. Вбрався в картаті шорти із секонд-хенду за 4 грн та футболку з намальованими кедами за 7 грн.
Вул. Галицькою у центрі міста групами ходять німці, португальці, поляки, французи. Підходжу до португальця, років 45, із великим червоним рюкзаком.
— Можна попросити про допомогу? — питаю англійською.
— Так, будь ласка, — іноземець зупиняється, вчитується в табличку. — Вибач, — вивертає порожню кишеню джинсів. — Зараз при собі нічого не маю. Але бажаю тобі успіхів, нехай щастить, — плескає долонею мене по щоці.
За столиком піцерії "Деманжаро" п'ють пиво шестеро німців. Показую табличку.
— Сідай, вип'єш із нами. Гроші усі витратили. Треба з картки знімати, а так лінь іти до банкомата, — чоловік років 25 із коротко стриженою бородою витягає з рюкзака пляшку німецького пива. Простягає мені. Пояснюю — потрібні гроші, а не алкоголь. Німці розводять руками.
Повз ратушу проходять 10 польських туристів. Прошу допомогти. Зупиняються лише двоє жінок середнього віку із шарфиками польської збірної. Одна дає мені 10 грн, друга — 20. Пояснюю, що це — експеримент. Туристки сміються.
— У нас такого немає, жебракувати можуть хіба наркомани й алкоголіки, — розводить руками Дорота Бжежич, 37 років. — А сироти мають допомогу від держави у разі проблем із роботою. Можна оплатити скромне житло і харчуватися.
Підходжу до російськомовної пари років 35. Обоє у спортивних штанях, футболках і в'єтнамках.
— Побухать не за что? Я в твои годы вагоны разгружал, когда денег не было, — обурюється чоловік. — Уйди отсюда и не мозоль глаза.
Німець у білій футболці п'є кока-колу біля ратуші. Сперся на скульптуру фонтана Амфітріди. Розказую свою легенду.
— Ти сирота? — перепитує.— Я Ернст Зельц. Чув, що в Україні багато дітей живуть у спеціальних будинках без батьків. Там нормальні умови? Наглядачі їх не б'ють? Тебе били?
Кажу, там усе чудово. Але тепер я став повнолітній і мені держава не допомагає.
— Гроші, гроші, — кривиться. — Давай спочатку ти мені розкажеш, як тобі жилося в тому будинку. Годували добре?
Зізнаюся про експеримент.
— Ай, як шкода, — сміється. — Та я сам журналіст і хотів поговорити з тобою.
Четверо чоловіків у вишиванках біля пам'ятника Іванові Федорову чекають на трамвай.
— Шось ти не похожий на бідняка, — оглядає мене кучерявий вусань.
— А вчився ти на кого? — питає невисокий чоловік років 60.
— Та ні на кого, будувати вмію, — знизую плечима.
— Мобільний маєш? Я тобі роботу поможу знайти. Петро Павлович, — простягає руку, диктує номер телефону. Дістає з кишені 5 грн. — Завтра мені подзвони. Я тоже в дєтдомі виріс.
За 3 год. із 10 іноземців гроші дали троє, загалом 45 грн. Від сімох українців дістав по 1-5 грн.
3 
1
Коментарі