"Важко пережити голод дітям. Увесь час переслідувала думка, що їсти, а ще страшні картини смерті навколо викликали страх і паніку. Із нашої сім'ї вмерло троє дітей: мої брати і сестра. Старший брат Володя не хотів умирати, намагався насититися бур'яном, але це не допомогло. Середульший Мишко вмирав спокійно: усе дивився на дорогу, сподівався на допомогу. Через три дні в хаті лежала мертвою сестричка Ніна", — згадувала Марія Косогор із села Райківщина Яготинського району Київської області. 1933-го їй було 16 років.
Під час Голодомору 1932–1933 років загинули близько 1,4 млн дітей віком до 15 років — 800 тис. у містах і майже 600 тис. на селі. Про це свідчать дослідження Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України.
— По сусідству жила Остапенко Ганна, мала четверо дітей, з голоду померло троє, — згадувала Євдокія Остролуцька, 1919 року народження, із села Горохове Кагарлицького району Київської області. — Не маючи сил їх похоронити, поклала у погреб. Обвалилася яма й покрила тіла цих дітей. Ганна до самої смерті плакала над тим місцем. У сім'ї Страшнюків батьки, рятуючи дітей, померли. Дітей залишилося четверо. Старші пішли між люди, а менший Андрій помер у своїй хаті. Сусіди, які мали змогу пересуватися, через певний час найшли його, замотали в рядно і відтягли на кладовище. У сім'ї Кучера Степана, де померли всі діти й жінка, залишився один хлопчик. Він поліз на дерево до гнізда вороненят. Йому не хватило сили спуститися назад із дерева. Упав і вбився, у руках тримав вороненят.
"Сегодня мне рассказали крестьяне, что видели в лесу по дороге из Чугуева двух замерзающих детей, — занотувала у щоденнику вчителька Олександра Радченко з села Великі Бабки Чугуївського району Харківської області 5 квітня 1932 року. — Дети эти были живы. Почему проезжающие не взяли этих детей? Как жестоки люди стали! Дети, очевидно, ограбленных, разоренных властью крестьян. Не было бы так обидно, если бы неурожай был, а то отняли хлеб и создали искусственный голод".
Аби врятуватися, люди залишали села і йшли до великих міст. Там жебракували.
"Доведені до крайньої межі відчаю, матері приносили до міст немовлят, а то й старшеньких дітей, щоб "підкинути" десь до притулку, лікарні. А то й просто до "добрих людей", щоб урятувати їх від голодної смерти, — писав історик Федір Пігідо у книжці-спогаді "8 000 000: 1933 рік на Україні". Підготовлена в Німеччині, її видрукували у Вінніпезі 1951-го. — Поклавши своє дитя десь під дверима, матері іноді годинами простоювали за poгoм, боючись за долю дитини. Чекаючи, поки ту дитину "знайдуть". Іноді таких матерів ловили на місці "злочину" і повертали їм дітей назад. У 1934–38 роках я знав багато матерів, що блукали по різних установах Києва. Допитувалися, куди дівали дітей, підкинутих у 1933 році".
"Лише тиждень тому було організовано службу збору покинутих дітей, — повідомляв посольство Італії віце-консул у Харкові Серджіо Ґраденіго 31 травня 1933-го. — Адже, крім селян, які сунуть у міста, більше не маючи на селі жодної надії вижити, є також діти, яких батьки приводять сюди і кидають. А самі повертаються у своє село, щоб там померти. Вони сподіваються, що в місті про їхніх дітей хтось подбає. Але ще тиждень тому вони лежали, плачучи, на кожному розі, на хідниках, повсюди. Можна було побачити 10-річних дівчаток, які няньчили дівчаток 4 або 3 років".
Більшість дитячих установ Української СРР вели напівголодне існування. Їхні директори писали звернення до органів влади, прохаючи допомоги. "Положение детей в настоящее время очень плохое, — скаржилася в доповідній записці директорка дитячого будинку №4 у Пирятині Полтавської області 6 березня 1932 року. — Питаются дети плохо. Получают по 300 грамм житняка или ячменного хлеба, которого еле хватает на три раза в день. А между тем, дети от плохого питания истощены донельзя. Некоторые дошкольники лежат от слабости в постели".
24 475 вихованців перебували в дитячих будинках Харківської області влітку 1933-го. Це у 2,5 раза більше передбаченої річним бюджетом норми. За травень того року в обласному центрі підібрали 11 940 дітей. Тисяча з них померли за кілька днів.
До першого класу пішов один учень
"Коли у вересні 1941 року настав час іти до школи, я виявився в першому класі аж один", — залишив запис у книзі відгуків на виставці "Розсекречена пам'ять" Микола Старунов із Луганщини. Експозицію підготували на початку 2007-го працівники архіву Служби безпеки України.
у 1939–1941 роках в Українській РСР не було кoгo вчити в молодших класах. У більшості шкіл згорнули паралельні класи, об'єднували по декілька початкових.
"Вчителька посадила мене на останню парту разом із третьокласниками, — продовжував чоловік. — Вже в п'ятому класі, навчаючись в Бараниківській середній школі, за 10 кілометрів від мого рідного Плугатара, я дізнався від мами, що в рік мого народження — 1933-й — був страшний голод. На моє запитання, чому в першому класі я був один, матінка сказала: "Тоді дітки або ж зовсім не народжувалися, або, народившись, вмирали. А нас з тобою тільки Мати Божа врятувала, бо ти народився на першу Пречисту".
3 
1
Коментарі