Спати не можемо, коли не чути пострілів

У будинку полтавців Ірини та Максима Приходька протягом року жили дві родини з Донбасу.

— У нас порожній будинок у селі під Полтавою. В кінці травня 2014-го чоловік був на автовокзалі, побачив родину з сумками. Розговорилися. Вони приїхали з Краматорська. Чоловік працював слюсарем на заводі, дружина — бухгалтер, однорічний син на руках. Пожаліли, запропонували пожити скільки треба у нас, — розповідає 32-річна Ірина. — Поїхали навідати їх через тиждень. У хаті ніхто не прибрав. Спали на речах. Чоловік не голений, дитина замурзана. Жінка практично не говорила. Сидить, дивиться в одну точку. Кажуть: спати не можемо, коли не чути пострілів. Так звикли. За місяць трохи відійшли — посадили цибулі, моркви, з вишень закрили компот. Сусіди їм позносили продуктів — картоплі, цукру, олії. Потім почали сідати на голову — дзвонили, просили м'яска, консервації. Привезли їм молока й круп для дитини. Одного разу приїхали до нас у Полтаву напідпитку. Дитину залишили на сусідів. Самі десь гуляли. Коли в Краматорську стало спокійно, повернулися туди. Дзвонять щотижня, намагаються говорити українською.

Ще одну родину переселенців узяли на квартиру торік у листопаді.

— Купували з чоловіком глиняні глечики на центральному ринку. На асфальті продавала посуд жінка років 45-ти, назвалася Оленою. Розповіла, що приїхала з Луганської області з 10-річною донькою. Чоловік — лікар, залишився допомагати в зоні АТО. Сама — вчитель англійської мови. Роботи в Полтаві не змогла знайти. Знімала кімнату в гуртожитку. Щоб було чим платити, купляла посуд в оптовому магазині. Трохи накручувала ціну й продавала. Запропонували їй жити безкоштовно в селі. Спочатку не хотіла. Бо дорого їздити торгувати. Запевнили, що в селі роботу їй знайдемо. Зараз займається репетиторством. Грошей із людей брати не хоче. Але все одно кладуть їй нишком на стіл по 50 гривень. Ходить на збори села, до неї дослухаються. Виростила городину, передавала бійцям на Донбас.