Росіянам нема за що триматися

Дивлюся в інтернеті День Перемоги в Криму. У Севастополі мешкають родичі — цікаво.

Підлітки в червоних галстуках старанно відбивають стройовий крок по площі. Співають "Идёт солдат по городу". Мами в червоноармійських формах везуть у візочках немовлят у гімнастерках-повзунках.

Пригадую інтерв'ю російського радянського письменника Даніїла Граніна, якому зараз 98 років. Розповідає, як уперше побував у Європі 1956-го у складі делегації. Поїздку назвали "рейс Перемоги".

У Болгарії ще почувалися нормально. А у Франції, а потім Італії були шоковані. Ошелешено дивилися один на одного і не могли зрозуміти: де ж той прогнилий Захід, де людина людині — вовк? Коли в Парижі побачили жебрака, то зраділи.

— Як ми прозрівали і страждали, не розуміли і губилися, намагаючись зберегти обличчя, — каже письменник. — На Капрі двоє дідів стали співати нам неаполітанські пісні, і ми слухали їх із задоволенням. Якісь ідіотки з нашої делегації почали критикувати:"Та що ви їх слухаєте, наші співаки кращі!" Ми відповіли: може, і кращі, але ці старі навіть не співаки. "Зате наші чоловіки ліпші коханці за італійців", — не здавалися ті. За щось їм треба було триматися.

Дитячий військовий парад у Саратові називався "Войны не знали мы, но все же". Діти 5—6 років виструнчилися в стилізованій формі солдатів різних військ. На дитячій машинці до них під'їжджає хлопчик-"генерал", "командувач" параду. Вітається: "Здравствуйте, товарищи!" "Солдати" врізнобій на те: "Здравия желаем, товарищ генерал".

Обійшовши "військо", малий здає рапорт полковнику років 50–60. Потім дітлахи проходять строєм перед людьми похилого віку, карбуючи крок. Такого навіть у Радянському Союзі не було. Дитячі паради нині бувають хіба що в Північній Кореї.

У росіян нема нині справжніх героїв — на відміну від України. Маємо воїнів АТО, захисників Донецького аеропорту, бойових розвідників, артилеристів, снайперів, десантників. Ховаючи полеглих, стаємо на коліна. А вони своїх солдатів, загиблих на Донбасі, хоронять потай. Героями вважають терористів Моторолу та Гіві. Тому й проводять "паради" за участю школярів і вихованців дитсадків. Більше нема за що триматися, крім війни. Рано чи пізно вони її отримають.