"Російських військ у нас багато. Цього вже ніхто не приховує"

2

Фото: ФОТО: Галина ОСТАПОВЕЦЬ

— Только-только ремонт сделали, а тут на тебе: выгнали из собственного дома. Разве мы по своей воле уезжали? Там все разбомблено, — змахує рукою 68-річна Любов Данилівна на кухні гуртожитку в містечку для переселенців у Харкові. Трохи сутулиться, волосся сиве. Оселилась тут зо два тижні тому. Родом із міста Первомайськ на Луганщині, яке зараз під контролем терористів.

— У нас в квартире потолки обвалились, "Град" на крышу попал, — долучається до розмови зять Любові Данилівни — 37-річний Андрій. У нього на правій руці обручка, на середньому пальці золота печатка. На кухні гуртожитку варить каву в турці. — Еще повезло, что снаряд не взорвался, а просто пластом упал.

Містечко для переселенців спорудили на проспекті 50-річчя СРСР в Харкові за гроші німецьких благодійників. Воно розташоване на околиці, з центру їхати півгодини. Поруч навчальні корпуси Харківської юридичної академії та студентські гуртожитки. Навпроти — поле. Житлових будинків немає. До найближчої зупинки громадського транспорту — йти хвилин 20.

Містечко відкрили три тижні тому. Споруджено 13 одноповерхових будинків. Три з них — гуртожитки, зі спільною кухнею, решта — будинки сімейного типу. Окремо є чотири пральні. Людям, які тут мешкають, заборонено курити і пити спиртне. За порядком наглядають два охоронці. Тут мешкають 302 людей. Розраховано на 488 місць. Переселенців направляють міські служби соцзахисту Харкова.

В обід 29 січня людей майже немає. Роз'їхались шукати роботу і влаштовувати дітей у садки та школи.

— Это как перевалочная база, пожить месяц-другой, пока не найдешь квартиру, работу в городе, — пояснює Любов Данилівна. Показує свою кімнату. На 20 "квадратах" стоять два двоповерхові ліжка. На одному спить її чоловік. Він інвалід, майже не бачить. У кімнаті невеликий плазмовий телевізор, дитячі іграшки. — Платимо 93 гривні на місяць. Однокімнатку в Харкові можна зняти за 2,5 тисячі. Але для мене, діда, зятя, доньки і їхніх трьох дітей — буде тісно. Живемо на пенсію. Гуманітарку вчора перший раз получили. Каші всякі, памперси.

Повертаємося на кухню. Тут пахне кавою. Андрій наливає собі в чашку. Додає дві ложки цукру. Сніданку в них не було.

— Всі мої знайомі давно поїхали в Україну, — Андрій говорить російською. — У Первомайську є ополченці й козаки. Російських військових не бачив, хіба найманці. Коли паспорт у мене перевіряли, навіть не знали, коли у нас була перестройка. Я родився у Ворошиловградській області (із 1970-го по 1990-й Луганськ називався Ворошиловградом. — "ГПУ"), а паспорт отримував у Луганській. Але ж їм слова боїшся сказати.

Не розумію, хто ту війну робить. Знаю тільки, якщо міна летить сім секунд — значить стріляють за сім кілометрів. Там стоїть українська армія. Якщо три секунди, то і дураку ясно, що ополченці. Коротше, і одні стріляють, і другі. Люди повиїжджали. Стоїть п'ятиповерхівка, в якій ніхто не живе. Як у Чорнобилі. Може, пару бабусь лишилось. А до війни було 40 тисяч. Але що вам розказувати, ви не зрозумієте. Ніхто не зрозуміє, хто не сидів хоча би один день у підвалі.

— Роботу шукатимете? — запитую.

— Ви з Києва? От у вас переселенцям багато роботу дають? Тут так само. Кажуть, забирайтеся на свій Донбас. Голосували на референдумі — от і їдьте в ЛНР. А ті, хто не голосували, — їхні проблеми. Я не голосував, був на риболовлі.

— А если кто и голосовал, то это не значит, что за войну, — на кухню заходить худорлява жінка в окулярах. Спирається на тумбочку. Імені не каже. Тиждень тому переїхала сюди з донькою з Дебальцевого. Чоловік, брати і батьки лишились там. — Ходили ж голосувать за краще життя. Я голосувала, щоб не було Майдану. Там брат на брата пішов, почали захоплювати державні адміністрації. Хіба так можна? Мої рідні зі Львова перестали з нами спілкуватися. Нема ніякої причини, не говорять — і все. Хоча доти ми не сварилися ніколи, дід із села на Західній Україні. А я ж нічого поганого не зробила.

— Українська армія може взяти Первомайськ за дві години, — задумливо каже Андрій. Його погляд впирається у білий кахель на підлозі. — Але не беруть через Стаханів. Бойовики звідти почнуть стріляти, і буде той же котел, як у Дебальцевому.

Невеликим коридором ідуть до виходу. Тихо, голоси доносяться хіба з кухні.

На вулиці морозно, сонце. Доріжкою біжать двоє дітей — 4-річна Адріана і 8-річний Максим. У хлопця синдром Дауна. Позаду йде усміхнена повновида жінка. Це їхня мати Марія. Поруч, по снігу — її чоловік. Обличчя в нього обсипане прищами. Під рукою несе пустий поліетиленовий пакет.

— Мы вчера приехали из Антрацита. Целые сутки добирались, из-за обстрелов дороги перекрыты. Ехали через Белгород. Думали, на российской границе в сторону Ростова не пропустят. Но там даже поинтересовались, никто ли нас не обижал, — розповідає жінка. — Ціни виросли жахливо. За те, щоб зняти гроші з картки беруть 20 відсот­ків від суми, а раніше було 10. Я отримую 1300 гривень пенсії на сина. 260 гривень треба віддати. Продукти подорожчали втричі. М'ясо в Луганську коштує 95 гривень, цукор 16, на яйця взагалі ціну не складуть. Десяток — 20 гривень.

Російських військ у нас справді багато. Цього вже ніхто не приховує. Недавно якісь "Тюльпани" привезли, "Гради" постійно по місту їздять. У нас же через Антрацит пряма траса на Ростовську область.

Гуманітарку в Луганську ще якось роздають. А в менших містах — по стакану рису і гречки. Люди просять виплатити пенсії. Недавно видали по 1800. Черга величезна, чоловік один впав, його затоптали. В реанімації помер. Тепер ополченці сказали, щоб до травня нічого не чекали. Тому люди, які раніше за Росію виступали, вже зрозуміли, як там жити. Багато повернулись. Я коли їхала сюди, мені казали, що я тут нікому не буду потрібна. А я кажу: розберусь, головне, що в Україні. Будемо шукати роботу. В мене дитина-інвалід, його треба в техцентр (спеціалізований центр для дітей з вадами. — "ГПУ") записати. Бо він не розвивається, не говорить. В Антрациті був такий заклад — так туди вселились ополченці.

На дитячому майданчику гойдаються двоє дів­чат. Марії 12 років, її сестрі Кароліні — два. Вони з Єнакієво на Донеччині. У містечку поселились три дні тому. Мати намагається влаштувати старшу в школу, а молодшу в садок. Вдома її нема. З батьком сім'я стосунків не підтримує. Чому — дівчата не кажуть.

— Ой, Маса, безим скорее в подвал. Дяди снова стреляют, — Кароліна схоплюється з гойдалки і тягне сестру з майданчика.

— Солнце, это самолет взлетел. Все в порядке. Садись. Здесь нет войны, — заспокоює сестра.

У небі видніється пасажирський лайнер. Харківський аеропорт — за 2 км звідси.

10 мільйонів євро коштує проект з будівництва транзитного містечка для переселенців. Гроші надало німецьке Товариство міжнародного співробітництва. Зводили українці, але німці контролювали фінанси. З Німеччини до України завезли близько 1200 модульних будинків. Встановлюватимуть у Запоріжжі, Дніпропетровську та Одесі. В першу чергу поселять інвалідів, багатодітні сім'ї, одиноких матерів.

122 тисячі біженців від початку бойових дій на Донбасі переїхали на Харківщину. Неофіційно — до 210 тис. Це найбільша кількість з-поміж регіонів, що прийняли переселенців. Харківські волонтери реєструють по 120 людей на день. За час конфлікту з Донбасу виїхали 681 тис. людей.

Сімейні будинки розраховані на чотири-п'ять осіб. У кімнатах стоять по двоє-троє двоярусних ліжок, на них — матраци, постільна білизна рожевого кольору із квітками. Є стільці, стіл, шафи для одягу, тумбочки. На кухні — меблі, холодильник, мікрохвильовка, електрочайник, плитка, кухонний посуд. Усе білого кольору. Ванна й туалет є в кожній кімнаті.

×