"Нормально відмиваємося раз на два місяці, під час ротації"

 

— На кожній ротації чоловік говорить: залишайся на мирній землі. І щоразу з ним сварюся. Ну як він сам там буде? Дуже схуд. Ловлю його за руку й ­саджу за стіл, аби поїв. Без мене хіба раз на тиждень обідав би, — каже 41-річна Наталія Первіненко, боєць батальйону "Січ". Із вересня з чоловіком Олексієм Велігошею, 41 рік, воюють у зоні АТО.

База батальйону розташована в місті Курахове Донецької області. Подружжя — із Донецька, покинули трикімнатну квартиру в центрі міста. Синів 18-річного Микиту і 17-річного Андрія перевезли до Львова.

— Якось у чоловіка запитали: нащо ти пішов воювати? Відповів: мушу для синів закласти правильну чоловічу модель поведінки. Хоча могли б спокійно жити й заробляти. Я все життя була керівником автомобільних підприємств, продавала вантажівки й запчастини. Чоловік — ювелір. Роботу знайти не проблема.

На базі подружжя має окрему кімнату.

— Дивуюся, що змогла звикнути до таких умов. Туалет на вулиці, холодний душ. Воду для купання качаємо насосами напряму з водосховища. Не надто чиста, миєш голову, а через 2 години свербить. Сміємося, що нормально відмиваємося раз на два місяці, під час ротації. Нічого. Хлопці в полях узагалі миються вологими серветками, — продовжує Наталія. — Живемо в будиночках дитячого літнього табору. По четверо-п'ятеро у кімнаті. Наша з чоловіком — зовсім маленька, десь 3 на 2 метри. Вмістилися ліжко, розкладачка й дві тумбочки. Речі всі в рюкзаках. База скоріше нагадує склад речей і продуктів. Але найголовніше — там більш-менш спокійно. Хлопці в Пісках узагалі живуть у підвалах, у темряві. Намагаємося з чоловіком одне одного балувати. На його день народження нарізала салатів, що любить. Запросили ще одну пару, посиділи вчотирьох. Переживаю, коли він у Пісках. Там немає зв'язку.

Крім Наталії, в батальйоні є двоє жінок. Каже, часто бійці відмовляються брати їх на передову.

— Олексій дуже гарно стріляє, один із кращих у батальйоні. Також може керувати будь-якою технікою. А я в АТО більше займаюся документа­цією. Веду бухгалтерію по волонтерських коштах, що нам надходять. На передову виходимо рідко. Чоловіки нас бережуть. Колись щодо цього сварилася з комбатом. Відповів: "Якщо загине чоловік, то зрозуміло. Але смерть жінки собі не пробачимо". Також ми практично не куховаримо, хіба допомагаємо. Бо казани дуже важкі, не піднімеш. Колись з ­однією дівчиною готували засмажку на борщ. Пательня сантиметрів 50 у діаметрі. Не зуміли підняти, то засмажку вибирали ложками. Хлопці готують смачно. Але на війні все одноманітне — борщ, суп, каша, макарони, тушонка. Свіже м'ясо буває рідко. Хоча порахували, що заморожене купувати вигідніше, ніж тушонку. Баночка її коштує гривень 40, там половина жиру чи желе. Колись волонтери привезли нам повну морозилку курей. Борщ смачніший вийшов, однієї курки вистачило на казан замість ­п'яти банок тушонки. Свято було, коли привезли два ящики ковбаси. Зразу її так їли, потім смажили на сніданок. Із залишків я зготувала солянку. Ще раділи, коли отримали два ящики яєць. Серед місцевих є дядько, який привозить безкош­товно молоко та сир. Не боїться нам допомагати. На Донбасі селяни переважно за Україну.

×