— Той Донбас такий забруднений. На вулицях сміття лежить купами, ніхто його не прибирає, — каже знайома, коли дізнається, що збираюся в Донецьк. Вона, правда, уже давно там не була.
— Я тобі звідти подарунок привезу, — обіцяю я.
— А що в них є? Хіба вугілля, — сміється.
Зі Львова до Донецька їду з пересадкою в Києві. У донецькому поїзді мені дістається верхня полиця в купе, а я їх ще з дитинства боюся.
До купе заходять два попутники — Олексій та Євген. Вони працюють в енергетичному холдингу ДТЕК. Олексій — у донецькому офісі, повертається додому з відрядження. А киянин Євген у Донецьк їде на тренінги.
— Добрый вечер, — заговорює Олексій. — У мене по білету нижня полиця, та я з тобою поміняюся, — каже, доки думала, як краще попросити про обмін. У Львові ж без церемоній не обійтися.
Увесь вечір ми розмовляємо, п"ємо пиво, слухаємо музику. Тему політики не чіпаємо.
— Подай мені, будь ласка, коцик, — перед сном прошу Олексія. Він перепитує. Показую на покривало.
— Вона наш плєд коциком обізвала, — сміються. — То, що Кощея Безсмертного ви Чахликом Невмирущим називаєте, на наші тормозки (обіди, які шахтарі беруть із собою в шахти. — "ГПУ") їжа кажете, ми знаємо. А про коцик чуємо вперше.
Засинаю першою. Зранку мені розповідають, що вже крізь сон запитувала: "А то правда, що ви нас "бандерівцями" називаєте?"
— То ж весь час, що ми розмовляли, вона мучилася тим питанням, — припускає Олексій.
Одразу по приїзді телефоную маклеру, з яким заздалегідь домовлялася про квартиру. Його мобільний вимкнутий, домашній також мовчить. Нарешті він бере трубку. Із метою економії часу та грошей вирішую говорити російською.
— Андрей, вы мне обещали квартиру на проспекте Комсомольском, — починаю.
— Вибачте, нічим допомогти не можу. Там буде жити дівчина зі Львова, — відповідає.
Він не уявляв, що львів"янка заговорить російською. Тому далі я спілкуюся виключно українською із галицьким акцентом.
Старші дратуються та вдають, що не розуміють, коли говорю українською. Люди середнього віку ввічливі та всіляко намагаються вгодити. Із молоді дехто відповідає українською.
За два дні зустрічаю лише одного донеччанина, який спілкується чистою державною. В інших виходить щось на зразок "вібачте" та "вмею розмовлять". Не можу пройти повз магазин із назвою "Брусніця" та крамниці, де написано: "снишки — 20%".
Донецьк видається містом контрастів. У центрі, на перехресті вул. Артема та Хмельницького, є розважальний центр "Ліверпуль" із найбільшою в Європі барною стійкою. Увечері все світиться, мерехтить, грає музика. Це справжня частинка Європи. Коли бачу "Донбас Арену", розумію: Донецьк готовий приймати Євро-2012. Із гіркотою визнаю: Львову ще далеко до нього. Та й дороги в Донецьку значно кращі. Вражає пам"ятник оперному співаку Анатолію Солов"яненку. Оскільки його називали "золотим голосом", то й монумент позолочений зробили.
Вона наш плєд коциком обізвала
Однак проходиш десяток-другий метрів — і ніби переносишся років на 20 назад.
Посеред пл. Леніна стоїть пам"ятник вождю російського пролетаріату. Біля свого кумира "тусуються" комуністи. Розповідають про дешеве вугілля та хліб. Для донеччан вугілля і є шматком хліба. Шахтарі живуть сьогоднішнім днем. Кажуть: "Вийшов із шахти живим — слава Богу, не вийшов — значить, так треба".
На кожному кроці висять біґ-борди Віктора Януковича: "Донбас вибирає свого президента", "Захистимо Донбас. Віктор Янукович". Через кожних 2–3 хв. гучномовець закликає: "Усі на вибори. Наш президент — Віктор Янукович". Якби сюди потрапила людина, далека від політики, подумала б, що вибирати треба між Віктором Януковичем і Віктором Януковичем.
— Янукович — не найкращий варіант, та ми з поваги до Ахметова за нього проголосуємо. Рінат сам добре живе, але й інших годує, — кажуть одні.
— Ахметов — бандюган, а Янукович — господар, зразковий батько та сім"янин, — стверджують інші.
— Янукович і Тимошенко — обоє брешуть. Тільки він не так щиро в очі дивиться, — додають треті.
У Донецьку навіть жебракують по-іншому. Львівські вигадують байки про повінь, хворих родичів і батьків-алкоголіків. А тут біля храму стоять дві жінки в дублянках, розмовляють. Підходжу ближче, одна з них протягує руку і впевнено каже:
— Дай на хлібчик.
У п"ятницю по обіді в соборі стільки вірян, що у Львові на недільній службі не побачиш таку кількість.
— Усе в тебе буде добре, — переконує когось по телефону жінка біля собору. — Я ж тільки з церкви вийшла, у Бога здоров"я для тебе попросила. Тому не хвилюйся. Можеш готуватися йти в шахту.
Перед моїм від"їздом Олексій та Євген роблять мені подарунок. У купе розпаковую: у тканинному мішечку — вугілля. Знайомій довго пояснюю: то не просте каміння, а частинка донецької душі. Вона не розуміє. Їй самій треба побувати на Донбасі.
2 
1
Коментарі