— Донька кричить: якщо не переїдемо до неї із фашистської України, образиться на все життя. Боюся, що з внучкою не дозволить бачитися, — розповідає 57-річна Валентина Мироненко з Полтави.
29-річна Вероніка живе з чоловіком Юрієм та донькою 7-річною Анастасією в Севастополі.
— До окупації Криму бачилися п'ять-шість разів на рік. Внучка регулярно на місяць улітку приїздила. Донька працює медсестрою. Якщо якась підказка по ліках треба була, дзвонила їй. Вона зі всіма святами вітала. На 55 років подарували мені пральну машину за п'ять тисяч. Зять Юра мав кілька точок шиномонтажу по місту. Гроші гарні заробляв. Відносини змінилися, коли Майдан почався. Зять родом із Росії, у Крим переїхав із батьками 4-річним. Намовляв Вероніку мені дзвонити й розпитувати, кого підтримую. Відповіла, що нікого. Тоді вперше донька й ляпнула: якщо все рівно, то продавай квартиру і переїжджай із батьком до нас. Мол, у Криму подібного не допустять. Спустила то все на жарт, а вони образилися. Тиждень не брали слухавку й не дзвонили, потім попустило. Коли Крим захопила Росія, зять заявив, що в гості до нас тепер не їздитимуть. Бо нічого спільного з Україною мати не хоче. Якщо внучку хочете бачити — їздіть самі.
До грудня, доки весь транспорт не скасували, їздили у Крим потягом. Зять із нами тільки вітався. Ні обідати, ні вечеряти за один стіл не сідав. Донька намагалася впливати, а він: не хочу з бандерами говорити. Вероніка плакала, а зробити нічого не могла. Казала, що не розуміє, чого чоловік так вчепився за проросійські ідеї. У нього ж за літо три точки шиномонтажу закрили. Потім і доньку довів, що стала зриватися на мене по телефону. А після Нового року ультиматум поставила: або спродуєтеся і переїжджаєте, або забудьте про нас. Чоловікові, як те почув — погано зробилося. У Полтаві в нас друзі, знайомі, родичі.
Дуже хотіли на Новий рік до внучки попасти. Взнали, що треба їхати до Херсона, а звідти викликати за 600 гривень таксі до селища Каланчак. То практично на кордоні з півостровом. Далі попутками, куди вже треба. Дуже затратно виходило. Добре, поки що з внучкою розмовляти дозволяють по телефону. Та дочка продовжує давити. За кожним дзвінком питається, чи не оприділилися. Раз у трубку Юра крикнув: коли, гади, підете з російського Донбасу?
До травня визначатимемося. Якщо зможемо продати нашу трикімнатку за нормальні гроші, їхатимемо жити в Севастополь. Як син три роки тому помер, то донька й онучка — наша найближча рідня. Єдине, що не хотілося б міняти український паспорт на російський.
9 
1
Коментарі