— Бійцям потрібна духовна допомога. Багато болю, втрат, питань до командування, місцевих. Не можуть це розповісти людям поруч, — розповідає 47-річна Лариса Когут.
Із 2014-го возить допомогу бійцям АТО як волонтер. У вересні 2016-го її прийняли до позаконфесійної Асоціації професійних капеланів України. На Міжнародному конгресі капеланів серед 150 делегатів була однією із 10 жінок, що несуть служіння у військовій сфері.
Вивчала богослов'я у Міжнародному університеті християнського лідерства. Має музичну і педагогічну освіту. 2009-го заснувала благодійний фонд "Час надії". Допомагали дітям з інтернатів, багатодітних сімей, інвалідам, малозабезпеченим. Заміжня, виховує трьох синів.
— Буває, йдуть кілька бійців, а повертається один, — каже Лариса Когут. — Беруть вину на себе: "Чому не я? Чому не додивився?" Багато проблем у родинах. Дружини не розуміють, як спілкуватися з хлопцями. Ті у відпустку, на лікування приїздять іншими. Мовчать, не можуть відкритися, сказати: "Я тебе люблю". Бувають агресивні. Діти не розуміють, бо пам'ятають тата лагідним і люблячим.
Намагаюся стати на їхнє місце. Пояснюю дружині вчинки чи слова бійця, а йому — що вона сприймає це інакше. Є книжки, розмальовки, комікси, як поводитися з героєм.
Чому стали капеланом?
— Капелан — це духовний психолог. Знає Бога, може молитися. Після молитви стає легше. Чоловіки більше розповідають жінкам. Не треба тримати марку, бути мужиком. Жінок-капеланів небагато у війську, більше у лікарнях, тюрмах. На конгресі в Києві були американки. 30‑40 років досвіду, пройшли Іран й Афганістан. Стрибали з парашутом із бійцями. Бігали марш-кидок зі спорядженням, жили під обстрілами, піклувалися про поранених. Лише зброї в руки не брали, для цього є помічник-охоронець.
Як рідні переживають ваші поїздки?
— Важко. Моляться. Чоловікові кажу жартома: "Маєш можливість бути в духовному тонусі". Більше за всіх хочуть, щоб війна закінчилася і мама була вдома. Коли починала їздити, вмовляла їх, що це потрібно. Обіцяю телефонувати або писати СМС. Хоча є ділянки, де немає зв'язку по півдоби. За мене молиться церква, поки не приїду. Маю групу у "вайбері". Коли треба, пишу: "Їдемо без супроводу" чи "Поряд бойовики. Будь ласка, моліться!" Приходять плюсики. Відчуваю підтримку.
Часто не знали, чи виживемо. Якщо потрапляємо в густий туман, — блукаємо. Навігатору не довіряємо — там російські програми стоять. Місцеві, що ближче до передової — то більше налаштовані проти України. Блокпости наші і бойовиків — поряд. Бувало, волонтери потрапляли в полон, бо їх неправильно координували. Або проїздили наш блокпост, а дорогою назад там уже стояли терористи. Іноді їдемо з озброєною охороною від Генштабу або групою цивільно-військової співпраці. Рухаємося швидко і не можемо дивитись карти. Або розуміємо — за навігатором їдемо не туди. Набираємо військових, а ті: "Ви вже півтори години у фронтовій зоні. Тільки не повертайте наліво". А навігатор показує саме там і повернути.
Скільки проводите в дорозі?
— Три-чотири дні. Взимку їздимо раз-два на місяць, веземо буржуйки. Влітку — двічі-тричі. Багато відправляємо "Новою поштою". Не їдемо в одне місце. Можемо запланувати п'ять-шість зупинок. Ніколи не знаємо, де заночуємо. Кілька разів їздили на "Москвичі" з причепом, який дало крайове козацтво. Раз — із музикантами. Потрібно було два буси. Знайшли один і "копєйку" 1978 року. Часто машини ламаються. Власної не маю, збираю кошти на бусик. Коли їхали з групою пошуку полонених "Патріот", опівночі на виїзді із Запоріжжя зламалося авто. Мороз, нікого не знаємо, повернутися в місто не можемо. Телефоном знайшли місцевих волонтерів. Ті попросили полк "Азов". За дві години привезли деталь. За це нічого не взяли.
Раз уночі натрапили на зірваний міст на Трьохізбенку. Швидко розвернулися. Зупинятися не можна. По-перше, втрата часу, по-друге, не знаєш, де ти. Іншим разом їхали Бахмутською трасою. Там бойовики повисмикували всі вказівники. Мозаїчні назви населених пунктів на автобусних зупинках розбили. Не знали, де ми. Хоча карта була. Потім за назвою "Лисичанский нефтеперерабатывающий завод" і териконами зрозуміли, що в Лисичанську.
Чого не вистачає бійцям?
— Розуміння від суспільства і держави. Їх ганяють за довідками. Важко зробити одну, а тут — купа. Коли чоловік біля телевізора заснув із пультом у руках, радимо дружині не забирати його і не будити різко. Звик засинати з гранатою в руці. Може і вдарити. Під час грози, феєрверків чи петард на підлогу падають, бо думають, що обстріл.
Найгірше, коли закриваються в собі. Є різні способи повернути чоловіка до норми. Волонтери влаштовують майстер-класи з малювання. Малюють не морок, а світлу мрію. Проводять виставки. Мені розповідали, що снайпери у ворога стріляють, а потім ідуть ставити свічку чи молитися за їхні душі. Не раз бачила, як бійці плачуть від дитячих малюнків, листів.
Як реагують невіруючі?
— Хто пройшов перші хвилі мобілізації, казали: "В окопах нет неверующих". Якщо спочатку хтось сумнівався, то коли їхали в Донецький аеропорт — хрестилися, молитви читали. Бійці 128-ї бригади ЗСУ, які пройшли Дебальцівський котел, виймали пластини із бронежилетів. Вставляли туди дитячі малюнки. Клали під каску. Вірили, що любов дітей, народу, Бога їм допоможе.
Бійці кажуть: "Стоятимемо до останнього волонтера". Бабусі приносять в'язані шкарпетки. Всередину вкладають сонет Шекспіра, переписаний від руки, Євангелія, молитви, шоколадки. Ми переможемо. Наша сильна сторона — патріотизм. За нас воюють грузини, чеченці, бо колись допомагали їм. Ми ні до кого чоботом двері не вибивали. Всі розуміють, чиї війська стоять там. Бачать: без російської зброї й коштів усе б закінчилося.
Контужені тварини не відчувають обстрілів
У зоні АТО — багато тварин: фазани, гуси, кози, павичі. Є породисті коти й собаки. Їх залишили господарі, коли покидали домівки 2014 року, каже капелан Лариса Когут.
— Краще не бачити побуту солдатів. Це бліндажі з мишами. Як обстріл, випадають на голову. Один боєць казав, що тримають у себе мишу, кішку і змію. Як приїздимо, назустріч вибігають коти й собаки. Часто хлопці їдуть додому й забирають їх із собою. Контужені тварини не відчувають обстрілів. В одних бійців була гуска Маша. Сповіщала про обстріл — бігала й голосно кричала. У танкістів, які ночували в наметах, був гусак на прив'язі. Будку зробили, кормушку зі зрізаної пляшки. Ми сміялися, а вони: "Знаєш, як гуси обстріли гарно чують". Потім командир нагримав, то відпустили. Але гусак повернувся із дамою.
2 
1
Коментарі