Настирливість "русского мира" все зіпсувала

Українська мова - незнищенна. Тому, що має велику історію. І тому, що в нас є люди, яким вона небайдужа. І їх стає дедалі більше, - вважає директор Інституту української мови НАН України професор Павло Гриценко, 66 років.

Був період, коли мовна ситуація була більш-менш збалансована - і в Криму, і на Донеччині, і на Одещині. Мову не використовували у протистоянні. Багато кримських дітей брали участь в конкурсі Яцика (міжнародний конкурс знавців української мови і́мені Петра Яцика. – gazeta.ua). І здобували призи. В українській гімназії у Криму був конкурс! Це часи пізнього Кучми, коли він уже визначився, що таки-так: Україна - не Росія.

Однак Донеччина була насичена виробництвом, яке у мовному супроводі ніколи не було українським. Цього не хотіли помічати. Творили міф, що це окремий російськомовний ареал. Це значить, що він ніби і генетично російський. Ось тут входить у гру маніпуляція.

Маніпуляції почалися, коли відчули, що Радянський Союз рушиться. А коли пролилася кров у Прибалтиці і Грузії, стало зрозуміло, що настає момент якогось тектонічного, глибокого розламу. Аналітики із КДБ - а там дуже сильна аналітична школа – підказували, що треба знайти щось таке, щоб одне одного не випустити із "братських" обіймів.

В економічному плані використовували сегментоване виробництво: на Уралі виготовляли одне, в Україні інше, в Астані третє. А збирали в Естонії. Це був спосіб економічної ув'язки. Та треба було зробити й ідейні скріпи: "ми дійшли у єднанні до такого стану, що ми можемо назвати себе єдиним радянським народом". І крок наступний: національному - дати нижчий статус.

Це створювало московськоцентричну і російськоцентричну систему в науці, культурі. Система преференцій була побудована так: якщо ти переступаєш національне – то піднімаєшся вище. А якщо тримаєшся за рідне - будеш нижче. То була комуна: кому – на, а кому – ні.

Вербальним носієм ідеї про один народ - була російська мова. Звідси - піднесення російської й обниження статусу української.

Шукаючи наступні скріпи, зрозуміли, що треба тиснути на російську мову. Люди, які володіли російською, є у всіх республіках СРСР.

"Русскоязычное население" означає, що це людина будь-якої нації, яка говорить, читає, пише російською. А потім політики пізнього Горбачова і раннього Єльцина почали використовувати термін "рускоязычное население – это русские". Це була перша політична брехня. Наступна підміна: "рускоязычное население" - це громадяни якихось адміністративних державних утворень, територій. Ще одна – "мы их будем защищать".

Сталися підміни понять: мова – нація – громадянство. "Это наши граждане, наши соотечественники". Ну як може бути естонець соотєчєствєнніком Лаврову?

До них трохи завищений рівень соціальної уваги.

Ми хочемо цим законом утвердити українську мову як державну. І для цього у законопроектах передбачені навіть каральні санкції – тобто примус. У мене запитання: а через 3-5 років ці засоби примусу будуть такими ж актуальними? Якщо ні – маємо думати, що змінити у цій частині. Треба не тільки мати закон, а і прорахувати, в який спосіб він почне діяти, і як діятиме з року в рік.

Ці мовні закони треба спокійно вивчити. Без революційних наскоків і політичних спекуляцій. Вибрати раціональне - у точності формулювання, у повноті охоплення комунікативних ситуацій, розподілу – хто за що відповідає. І тоді не буде потреби вдаватися до ганебних моментів, коли ми квотуємо українську музику. Перейде на українську мову чиновник, поліцейський, сфера обслуговування. Але той, хто, уявімо, не здатний перейти – то так і буде. У нас не було такого, щоб німого чи глухонімого розтерзали за те, що він пісні не співає. Але на загал - це буде інша ситуація.

Головне, що має забезпечити цей закон: щоб молодь здобула українськоцентричну освіту, українськозмістовну, українською мовою. Тож треба думати, як зробити його дієвим.

Треба визнати, що ми маємо пірамідальну структуру суспільства. У нас немає царя-батюшки, але він є. Мусимо чесно сказати, що багато рішень загальнодержавного значення приймається лише після погодження з президентом. Тобто, є вертикаль влади. Тож треба, щоб верхівка дала імпульс: якщо хочемо, щоб у нас була держава, маємо українську мову – підняти на належний рівень. Ми зобов'язані.

Порошенко - людина, яка народилася і жила у поліетнічному середовищі. Він виходець із Бессарабії, народився у Болграді - болгарському центрі. Там стояли російські частини – звідти російськомовний компонент. Для нього як людини відкритої до кількох мов, легко зрозуміти, що це питання дуже важливе.

Влада має усвідомити, що майбутнє України залежить не тільки від відновлення кордону і повернення Криму, а й від того, який мовний лад наведемо в країні.

Це означає, що держава має діяти продуманіше. Жорсткіше – це ламати через коліно. Позитивний ефект матимемо, коли пояснюємо, переконаємо і створимо умови для самореалізації. І коли не робитимемо трагедії, що слони з неба падають, бо ти неправильно слово вжив.

Треба повезти нашого президента і прем'єра на екскурсію в Японію. Я повернувся недавно звідти. Їхній школяр зобов'язаний під час навчання вивчити Японію, об'їздити всі її острови. Йому дають тиждень у 9 класі на Токіо. Оглядають стару столицю – Кіото. Є програма, які музеї учень відвідує. Я не міг втрапити в етнографічний музей – стояла черга чоловік 150. В Японії ця програма фінансується державою. Від острова до острова учні літаками літають.

Наші діти, закінчуючи школу, так добре знають Україну?

Я би хотів, щоб Петро Олексійович подивився, як варто виховувати українців. Щоб дитина побачила – отут жив Захар Беркут, описаний Франком. Отут – закривали камінням проходи, щоб не попали чужинці. Він має бачити красоти Смотрича, який тече під Кам'янецькою фортецею, побачити, що це таке старе місто. Відчути на дотик, на запах на смак і історію, і сучасність.

Сама по собі мова – ні російська, ні українська – не є погана чи хороша. Для кожного його рідна мова – найкраща.

Але в Україні російську мову використовували як знаряддя боротьби. Створювалися російські школи, на факультетах - окремі групи фінансувалися. Це були політичні проекти. Дмитро Табачник (міністр освіти в уряді Миколи Азарова. – gazeta.ua) не хотів пускати конкурс Яцика, його змусили. То він на противагу організував конкурс Пушкіна. Тобто Пушкін не виріс із внутрішньої потреби. А був для того, щоб відтиснути Яцика, Шевченка.

Оця настирливість "русского мира" - все зіпсувала. Навіть того, що могло бути корисним у взаємовідносинах.

Обов'язково було в Одесі гепнути той пам'ятник Катерині, який до мистецтва має дуже віддалений стосунок? Ну хіба одесити будуть знати усіх її коханців – бо там виставлені їхні фігури. Але Одесу будували не Потьомкін, не Дерибас, а українська пшениця, яку відправляли за кордон. А кораблі, повертаючись із Італії й Генуї, везли білий мармур. Пам'ятника українському селянинові – немає. Зате пам'ятник Катерині – є. Воронцову – також. Це намагання за будь-яку ціну довести, що Одеса - російське місто. Та яке воно російське? А чому ми Вінницю не називаємо російським? Там був Пирогов, з нею пов'язаний Чайковський. Але про це не говорить і не наполягатимуть. Бо Одеса – це вихід до моря. Ми розуміємо цю гру. Але ми занадто толерантні, дозволяли це.

Багато чого приживеться. Але Назва Кропивницький – абсолютна не топонімна. Я не підтримую й перейменування Дніпропетровська у Дніпро. Однозвучність — не на користь. "П'ять чоловік загинули в Дніпрі" - піди знай, чи втопилися на крижині, чи сталася аварія в місті. Можна було назвати Дніпроград. "Град" – слово старослов'янське, його би добре сприйняли.

Але дещо під час декомунізації таки не помітили. У Києві є готель "Братислава", кінотеатри "Лейпциг" і "Загреб". А чому Братислава, а не Прага? Чому не Берлін, а Лейпциг, чому не Белград, а Загреб? Тому що "Україна - друга республіка", і зв'язків по першій лінії вона не може мати. Зате Прага, Берлін - є у Москві. КГБ дуже чітко слідкували за цим.

І отаких прихованих моментів – ми маємо у топографії і Києва й інших міст – чимало.

У Росії не було загрози російській мові, а в Думі кілька разів поставало питання про обсценну лексику – допустимі чи не допустимі матюки.

А Україна в цьому плані пішла ген-ген далеко. В нас у книгарнях є цілі полиці з написом: "Обрежно, матюки!". Що ми цим досягли? Новий етап культури? Ну, добре, ми зафіксували, що відійшли від жорсткої цензури. Але ми можемо про це в інший спосіб сказати. І коли дама-вчений, вона ж письменник, гне зі сторінок свого твору матюччя, мені якось не дуже.

Процес українізації ближчим часом невідворотній. Він уже йде.

Набирає обертів ще один: формування полімовного покоління. Що попаде у той лінгвофонд: чи англійська і французька, чи і російська згодом — покаже час. Завдані на Донбасі і в Криму рани — будуть стримувати процес повернення до обойми пріоритетних російської мови. І це програш Росії.

Нам треба навчитися спокійно сприймати деякі речі. І в плані того, що дещо невідворотне. І в плані того, що досягнення мети вимагає від нас дій.

Іде чоловік селом.

- Дайте щось поїсти.

- А в чому справа? У вас не вродило?

- Нічого не вродило. Ще хто посіяв — то вродило!

Нам у мовному плані треба сіяти.

Тут треба додати: ще не є мовою спілкування. У нас виформовується дуже сильна молодь. Я маю десятки прикладів, коли люди пропонують свої послуги щодо української мови. Подивіться, скільки волонтерів, які безкоштовно організовують мовні курси. А ще за свої гроші друкують "метелики", щоб людям роздати.

Українська мова незнищенна. Тому, що має велику історію. І тому, що в нас є люди, яким вона небайдужа. І їх стає дедалі більше.

Мене заслуховували у Конституційному суді як людину, яка може щось пояснити. А як народ сприйняв? Розійшлося відео по мережі. Тому що вони відчули: це моє питання. Відчувають потребу бути причетним. У десятках коментарів прочитав: я цього хочу заради майбутнього своїх дітей.

Я висловлю свою думку. Не визнати його неконституційним - не можна. Він порушує багато положень самої Конституції, суперечить їм. Дія цього закону підважує удержавлення української мови. Він не забезпечує рівні права національних менший, а тільки так вивертає — що дає виграш для російської мови.

У цьому законі названі мови, яких не існує — єврейська, грецька і русинська. У Греції — нова грецька. Русинської немає. Це дає підстави уже говорити, що цей закон має бути визнаний неконституційним.

Крім того, доведено, що і внесений у другому читанні, і проголосований він був у Верховній Раді з великим порушенням регламенту. Мовчали про це через Януковича, який сказав: "Я знаю, що він має багато недоліків. Але хай іде. А ми створимо комісію, яка підготує зміни. Тільки не затягуйте! У вересні їх маємо проголосувати". Хитрий прийом, ніби переконує, що це буде робитися. Я це чув особисто. Був у складі делегації, яка їздила до Януковича на зустріч у Форос. І ми, не ївши не пивши, під керівництвом Леоніда Кравчука все літо готували зміни. Однак далі була чергова брехня.

Люблю літературу. Але це вже професійна хвороба. Не можу просто читати. Роблю помітки, ксерокопії, коментарі. Тримаєш сотні фактів у голові і раптом - знаходиш підтвердження якійсь ідеї. Це емоційно настільки сильно, що ти можеш підскочити до стелі.

Перечитував Панаса Мирного. Зіставив усі, починаючи від 1880 року, видання "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". І рукопис самого Панаса Рудченка. Це були сотні мікро- і макровідкриттів. Я склав паспорт змін кожної фрази. І виявилося, що нашого класика досі по-справжньому не опублікували. Мирний описує повстання в селі, коли москалів нагнали, щоб утихомирили. У нього є фраза: "І як саранча обступила село Москва". Він усвідомлював, що це система.

Наука текстологія - це і є моє хобі.