Мовні баталії не припинялися упродовж історії новітньої незалежної української держави, актуальними вони залишаються й тепер, адже одним із аргументів ребелії на Донбасі є примусова українізація, якою лякають жителів краю. Щоправда, зараз увага суспільства прикута до справжніх, а не паперових чи соцмережних баталій, в яких постійно гинуть люди, але проблема мовних взаємин залишається і потребує мудрого та виваженого розв'язання. Стежка вельми вузька, адже треба надати нового поштовху українській мові з одного боку та уникнути примусу в поверненні до матірної мови тих українців, котрі нині спілкуються російською, але після Майдану стали українцями за духом.
Пропагандиська машина працює. Вони там реально бояться насильницької українізації.
Короткий екскурс в історію
Президент України Петро Порошенко під час інавгураційної промови чітко вказав, що єдиною державною мовою має бути українська, а всі інші повинні мати достойні умови для функціонування та належного розвитку.
Здавалося б, такі тези мали б поставити крапку в мовних війнах, однак під час представлення плану врегулювання конфлікту на Донбасі президент дав зрозуміти, що жителі регіону отримають мовні преференції, очевидно, на користь російської.
Яким чином це може бути влаштовано, поки що невідомо, однак на початку червня активний у мовному питанні депутат ВР України Сергій Ківалов та його землячка з Одеси Світлана Фабрикант зареєстрували проект закону "Про офіційний статус російської мови в Україні", яким фактично хочуть зробити російську другою державною.
Та є одне але. Пан Ківалов як юрист мав би знати, що ще 1999 року Конституційний Суд чітко визначив, що офіційний статус мови нічим не відрізняється від статусу державного. Відтак ухвалення такого закону вимагає змін до Конституції, тобто 300 голосів у парламенті, що вельми і вельми сумнівно. Хоча за останні роки українці бачили в парламенті такі дива, що мусять весь час тепер бути насторожі.
Крім того, чинне мовне законодавство сповнене протиріч, які не сприяють виваженій дискусії, а хіба що посилюють напругу. Адже попри статтю 10 Конституції України, чинним залишається закон "Про засади державної мовної політики", ухвалений з розмаїтими порушеннями регламенту. Цей закон, базуючись на вельми химерних трактуваннях Європейської хартії про регіональні мови, фактично був спрямований одіозними розробниками Колесніченком та Ківаловим на те, щоби в різний спосіб надати офіційного статусу лише одній мові – російській. Медіа неодноразово повідомляли про тролінг влади у східних та південних областях України, коли деякі депутати подавали запити мовами національних меншин на кшталт гагаузької чи виступали кримськотатарською в парламенті Криму.
Саме цей закон став вінцем політичних намагань еліт, зведених докупи в Партії регіонів, очільник якої Віктор Янукович переміг у виборах президента, обіцяючи узаконити статус російської, так само, як це колись обіцяв Леонід Кучма. Та на відміну від свого попередника, котрий так і не зважився розворушити мовний тераріум, Янукович із властивою йому наполегливістю та невибагливістю в доборі засобів, взявся до роботи, щоби правдами і неправдами дійти свого.
Додатками до цього закону були й кілька інших, не менш вагомих актів: зміни до закону про судоустрій, які дозволяли звертатися до органів правосуддя "зручною мовою" та зміни в законодавство щодо квот на україномовну продукцію на радіо та телебаченні. Після їх ухвалення соціологи зафіксували вагоме зменшення програм українською мовою в ефірі електронних ЗМІ.
Соціолінгвіст з ЛНУ імені Івана Франка професор Галина Мацюк вважає, що утвердження російської було не просто ілюстрацією тодішньої влади про виконання обіцянок своїм виборцям, але й частиною більшого політичного плану – включення України до євразійського союзу на чолі з Росією. Дослідниця проаналізувала мовне законодавство країн пострадянського простору і побачила, що спеціальний статус російської мови прописували тільки в тих державах, котрі потім мали стати частиною союзу на чолі із Росією. На її думку, таке просування російської в Білорусі, Казахстані чи Киргизстані має і ще матиме вельми негативні наслідки для національних мов, адже російська порівняно з ними є лінгвістичним велетом. А місцеві еліти, погодившись на реставрацію мови "міжнаціонального спілкування", фактично дали добро на відновлення якоїсь подоби СРСР у своїх державах.
"Прописали в законодавстві статус російській мові тільки ті країни, що мали увійти до євразійського економічного простору. І після того,як Білорусь це зробила, російська мова проковтнула білоруську, адже російська за соціолінгвістичною класифікацією міжнародна мова, а білоруська – супермікромова. Нас чекало таке саме майбутнє. Якби не Майдан, то Україна була б у тому ж союзі. Усе було зроблене для того, щоби у спільному євразійському просторі була одна мова - російська", - каже пані Мацюк.
Унаслідок перемоги Майдану Янукович втік із "золотим батоном" до Росії, залишивши країну напризволяще з усіма наслідками свого "дивовижного" правління.
Одним із таких наслідків стала реакція частини суспільства та політиків на спробу скасування цього закону в парламенті 23 лютого і використання його Росією як привід розпочати "захист" російськомовного населення в Україні. Голосування у парламенті було вправно використано політичним противниками Майдану в Україні та Росії для дискредитації оновленої влади та стало однією з формальних причин для вибуху кримської, а вже потім донбаської кризи.
Намагання нових очільників влади у Києві загальмувати ситуацію не дали бажаних наслідків, а заяви про розгляд якогось спеціального статусу російської мови викликали спротив з боку поборників української. Тому 4 березня 2014 року і було створено Тимчасову спеціальну комісію з підготовки проекту закону про мови. Взявши за основу законопроект "Про порядок застосування мов в Україні", комісія створила новий документ, який відіслали на експертизу до Венеційської комісії.
"Внесок" бізнесу
Чи не найбільший внесок у розбурхування навколомовних пристрастей зробили політики. Однак чимало до цього доклався й великий бізнес, який приходив в Україну через Москву, вважає засновник руху за права україномовних споживачів "И так поймут" Роман Матис. За його словами, цей напрямок руху мав і мовний підтекст - керівники московських філій західних компаній геть не напружувалися, аби пристосуватися до мовних реалій в колишніх радянських провінціях. З іншого боку, це було на руку й самим західним інвесторам, особливо, транснаціональним компаніям, адже вони отримували доступ до ринків із сотнями мільйонів людей, більшість із яких ще не встигла забути радянське "койне", тобто російську.
"Більшість великих компаній приходили в Україну через Москву, що також зумовлювало російську мовну домінанту, бо вони вважали, що російську мову знають по всьому колишньому СРСР. Їм також не хотілося підлаштовуватися під особливості нових країн, а вигідніше було експлуатувати радянські кліше. Крім того, до русифікації спричинилися медіа – їм за копійки дарували програми московського виробництва, а крім того, інвестори звідти приходили і просували російськомовні продукти", - каже Роман Матис.
На його переконання, мовну ситуацію може змінити поява великого числа споживачів, котрі відстоюватимуть свої мовні права, адже ринок, це диктат споживача, боротьба багатьох виробників за його гаманець. Якщо споживачі голосуватимуть гаманцем щодо певних продуктів і проводитимуть громадські кампанії з відповідним резонансом у медіа, то виробники будуть змушені пристосовуватися до цих вимог, щоби не втратити ринок.
"У нас суспільство споживацьке і за гаманець споживача бореться кожен виробник чи надавач послуг. І в таких умовах я не знаю, що могло би стати кращим мотором зміни настрою в суспільстві, ніж виховання потрібного споживача. Це довше і дорожче, але це певний ринок і певна позиція. Ідея в тому, що великим міжнародним компаніям така ситуація не вигідна, бо їм вигідно уніфікувати споживача на якомога більшій території. Однак коли існує велика група споживачів, то вони мусять враховувати їхні інтереси", - відзначає Матис.
Який мовний закон потрібен Україні?
На думку Романа Матиса, розпочинати вирішення мовної проблеми варто вже, адже, на його переконання, саме це питання першим піднімуть на котурни політики після того, як ситуація на Донбасі стабілізується.
На його переконання, слід ухвалювати новий мовний закон, передовсім, для того, щоби нівелювати дію закону "Ківалова-Колесніченка", який упродовж кількох років давав можливість всім охочим ігнорувати статтю 10 Конституції України. Він вказує на те, що соціологічні опитування дають підставу вважати, що статус державної мови повинна мати лише одна - українська.
Водночас цей закон має бути стратегічним документом, котрий закладе підвалини для реального збільшення сфер вжитку української з одного боку та забезпечення мовних прав представників інших народів. Однак для цього не потрібно надавати якогось спеціального статусу будь-якій із мов національних меншин, зокрема російській, котра, як вважає Роман Матис, зовсім не потребує захисту.
З цією тезою погоджується й Галина Мацюк. За її словами, системні соціологічні дослідження стану української мови показують, що саме вона перебуває у становищі дискримінованої, а відтак потребує підтримки та розвитку.
За її словами, після приходу Януковича до влади її студенти мали спільний проект щодо мовної політики зі студентами з Німеччини і дійшли до висновків, що в Україні триває русифікація.
Філолог вважає, що зараз не варто зачіпати мовне питання, а дочекатися, що скажуть у Венеційській комісії на проект мовного закону. Водночас, вона переконана, що держава та небайдужі громадяни повинні боротися проти російської пропаганди, яка активно використовує мовне питання для розпалювання ворожнечі між жителями України.
Водночас пані Мацюк вважає, що проблеми мовного характеру можна буде подолати тоді, коли в Україні пануватиме верховенство права і всі дотримуватимуться закону. На її переконання, саме недотримання законів у мовній сфері породило низку проблем, які зараз набули такого загостреного стану, тому країні потрібна стратегічна програма гуманітарного розвитку України. Тільки такий крок з боку держави допоміг би розв'язати існуючі проблеми без нагнітання ситуації.
Натомість історик та публіцист Андрій Павлишин розповів, що українській владі варто було би взятися за проблему з іншого боку – ухвалювати не мовний закон, а закон про національні меншини, в якому були б чітко сформульовані всі права національних меншин, в тім числі й російської. Водночас, говорити про якісь преференції для російської – це грати на руку ворогові, вважає він.
"Говорити про надання преференцій чи підвищення статусу чи збереження статусу, наданого законом, що був брутально нав'язаний Ківаловим, Колесніченком та іншими агентами російських впливів зараз немає сенсу. Робити це зараз – грати на руку ворогові. Свого часу в Ізраїлі було багато осіб, які знали німецьку, однак там не йшлося про те, щоби зробити цю мову державною.
З іншого боку, є проблема прав людини, і тут потрібно шукати вирішення, яке полягатиме в тому, щоби створити новий закон, але не про мови, а про статус національних меншин. Відтак російська національна меншина повинна отримати статус національної меншини й отримати належні права – на створення національно-культурних організацій, створення свого шкільництва, що його контролюватиме сама громада, але за державними програмами", - вважає історик.
За його словами, мовні поступки, про які зараз знову заговорили українські політики в контексті війни на Донбасі, не припинять цю війну, бо сепаратистам ійдеться про інше.
"Мовні преференції не припинять війну на Донбасі, бо вони зовсім не за те воюють – іде війна за повернення СРСР. Українська держава дала 20 років своїм громадянам, щоби вивчити українську, і всі, хто хотів це зробити, зробив. А всі, хто не хоче, то, можливо, їм не варто жити в цій державі – кордони відкриті, світ широкий. Хоча можливий і варіант, подібний до того, який є в національних спільнотах У Брайтон-біч чи в Чайна-тауні, жителі яких ведуть обмежений діалог із державними інститутами через певних представників і живуть у своєму середовищі. В Україні має бути одна державна мова, всі громадяни нею користуються водночас із широким спектром прав для національних меншин", - каже Павлишин.
Він також вважає, що такий стан речей не дискримінуватиме російськомовних українців, адже вони не належать до національних меншин і їхні мовні права ніхто не утискає. Якраз навпаки, держава повинна плекати і розвивати українську так, щоби могли повернутися до свого коріння, що особливо актуально після того, як на тлі Майдану та російської загрози мільйони російськомовних українців відчули себе українцями ідеологічними.
Однак найкращим поштовхом для того, щоби громадяни України з охотою бралися до вивчення української незалежно від свого походження, мала би стати реалізація бажань тих же громадян, аби Україна стала заможною, справедливою європейською державою.
"На майдані було дуже багато активістів, що розмовляють російською. Ми повинні піти їм назустріч, максимально заохотити до співпраці і підтримати морально. Незалежно від мови спілкування вони повинні отримати всі можливості для участі у самоуправлінні, професійній реалізації. Можливо, варто спробувати створити на території України іншу російську культуру – демократичну, цивілізовану, європейську версію російськості, яка протистояла би православному талібану.
Водночас українська держава має розуміти, що головне її завдання полягає в тому, щоби створити сучасну, цивілізовану, європейську Україну, в якій була би справедливість, дотримання законів і прав, не було би бідності. Я пропонував би зачекати з реалізацією різних мовних законів до того часу, поки Україна не вступить у НАТО", - пропонує Андрій Павлишин.
3 
1
Коментарі
1