Донеччанин дослідив, чому "западенці" переходять на російську

 

"Якось, повертаючись додому, в Донецьк, із зимової вакації у Карпатах, їхав у купе потяга "Івано-Франківськ - Дніпропетровськ" з трьома хлопцями з Франківщини, що прямували на схід за місцем навчання або роботи. Спілкувались поміж собою українською мовою, однак - лише між собою: коли повз гурт пробігала молода провідниця, один з них (студент) звернувся до неї російською: "Извините, а когда вы откроете туалет, чтобы можно было вымыть руки?" Несподіваний перехід на російську мову був для нього - як, правдоподібно, й усіх оточуючих - настільки природним і звичним, що ніхто не звернув на нього уваги.

Здається, з усіх присутніх тільки мені цей поведінковий маневр видався позбавленим логіки й необхідності, тож запитав про мотиви переходу на російську. "Вона не розуміє української мови", - відказав він спокійно і переконано. Те, що наша провідниця розуміла державну мову, я переконався, заходячи до вагону, у цім контексті важило щонайменше. Важливо те, що ні хлопець, ні його друзі не бачили нічого дивного в тому, що хтось в Україні (надто - працівник державної компанії) може не знати української мови.

Українській провідниці  личило б відповідати нею україномовному громадянинові

Думка: українській провідниці, напевне, личило б (якщо не користуватись державною мовою повсякчас, то бодай) відповідати нею україномовному громадянинові, в хлопців не виникала. Однак коли я висловив цю тезу, то почув заперечення: "У нас вільна країна, тож кожен може розмовляти тією мовою, якою захоче". Погодьмося: із вуст людини, котра хвилиною тому була вимушена перейти з рідної - і притому державної - мови на іншу з тієї причини, що працівник державної залізниці його мови не розуміє, звучить симптоматично. Цей приклад - нагода обмірковувати мовний комплекс українців.

Ефективність радянської політики русифікації, власне, й ґрунтувалась на тому, що змогу безперешкодно задовольнити (у дозволених владою межах) ввесь спектр потреб, визначений свого часу А. Маслоу, надавала тільки російська мова.

Натомість вперта прихильність іншій мові не обіцяла адептові ні комфорту, ні прийняття до (міської) спільноти, ні пошани, ані життєвого успіху, ба - наражала на пряму небезпеку.

Самим лише фактом вживання української мови людина ніби протиставляла себе міській спільноті - з усіма зв'язаними із таким протиставленням асоціаціями (хохол, селюк, бандерівець, західняк) та здебільшого зверхньою (дарма, агресивною, іронічною чи поблажливою) реакцією.

Одну з соціальних груп, від якої найперше треба було б сподіватись мовної стійкості - а, можливо, й принциповості - в русифікованім місті, мали би становити приїжджі з україномовних регіонів країни, для яких повсякденне використання рідної мови не було зв'язане із психологічним випробуванням та комплексом меншовартості - притаманним, до прикладу, вихідцям із села. Втім, поза тиском навколишнього середовища в їхньому випадку набував вельми настійливого звучання ще один чинник, що істотно впливав на почуття їхньої певності та внутрішньої легітимності: апріорне переконання, що тамта частина країни, властиво, не є (вже не є) Україною як такою, - а в чужий монастир зі своїм власним уставом, як відомо, ледве чи подасися.

Відмовившись від української мови в публічному просторі, жителі русифікованих міст України знали про те, що українську мову в їхнім населенім пункті не лише розуміють, але подеколи й використовують. Натомість на вихідців із західних регіонів країни суцільна російськомовна тканина міського простору справляла враження однорідного соціокультурного середовища, в якому геть не зосталося українського духу. Принаймні в частини жителів західних регіонів країни, виникають такі міркування: хоча політично русифіковані області входять до складу моєї держави, мій світ завершується там, де починається "Україна російськомовна", тож не тільки чекати від когось державної мови, але й самому розмовляти "там" нею мені, певне, не варто.

Мій світ завершується там, де починається "Україна російськомовна"

Епічним підтвердженням схильності носіїв української замикатися в обмеженому світку був випадок в потязі, з якого я розпочав даний допис: хлопці відчули себе "на чужій території" навіть не на пероні в Дніпропетровську - що принаймні було б зрозуміло - а щойно ступивши на приступку поїзда!

Я розрізнив два основні посилання:

Першою із висловлених хлопцями тез була апеляція до "нормальності" їхньої мовної поведінки, обґрунтувати яку можливо, лише погодившись із думкою, що не розуміти в Україні української мови є абсолютно нормально, - й показавши, що це явище надзвичайно поширене. Втім, якщо повірити у вигадану ними ж реальність хлопцям було легко, то переконливо аргументувати її об'єктивність виявилося складніше.

Висновок про суцільне нерозуміння української мови на сході було зроблено на підставі поодинокого випадку ("там", зазначив один зі студентів, маючи на увазі Дніпропетровщину, "пацани не розуміли мене й просили розмовляти російською"). Слабкість їхнього узагальнення про нерозуміння східняками української мови була очевидною. І їм довелося кинути другу карту, - апеляцію до демократії й свободи вибору, за допомогою якої давно, і то - вельми вправно маніпулюють свідомістю українців апологети офіційного двуязычия.

Щойно зачувши тезу про те, що провідниця не є звичайним громадянином, але - працівником державної компанії, якому належиться володіти державною мовою в силу специфічних обов'язків, хлопці радо вхопилися за можливість відвести предмет розмови від себе й заходилися ратувати за її конституційні права. "Правильно, - відповів я, - але зауважте, панове: провідниця цим правом, як бачимо, скористалася, - на відміну від вас, що перейшли на російську". Запала пауза. Надалі хлопці зверталися до провідниці українською мовою - й вона прекрасно їх розуміла.

Що робити? Час зрозуміти, що умови змінилися, й впродовж останніх років в країні відбулися суттєві зрушення в оцінці української. Певно, помітні на око зміни сталися нині лише у Києві; втім, і на півдні та сході країни молоде покоління пов'язує українську радше із динамічною громадсько-політичною діяльністю й міським життям загалом, аніж із "сонним царством" села й безнадійною анахронічністю. Єдине, чого катастрофічно бракує тамтешнім адептам, - це середовища, де вони могли б вільно користуватися державною мовою.

Нерідко доводиться чути розгублене: "Я б залюбки спілкувалася українською, але, на жаль, мені зовсім немає із ким!" Такі й подібні їм вигуки, що лунають дедалі настійливіше й частіше, є промовистим знаком доби: доля державної мови значною мірою залежатиме від мовної стійкості українофонів та від їхнього сталого прикладу, що закликатиме за собою усіх охочих. Сьогодні чимало людей готові піти цим шляхом, якщо їм нададуть початкового поштовху, та, на жаль, ті, хто міг і мав би його надати, не завжди розуміють, що можуть це зробити. Перебуваючи у полоні задавнених комплексів, вони при першій-ліпшій нагоді змінюють мову, не лишаючи шансу потенційним прихильникам української практикувати мову.

Якщо ви україномовна людина, то маєте знати три речі:

• Розмовляти державною мовою в Україні (як на заході, так і на сході країни) є нормально за визначенням; ні, не дивно, не винятково і, тим паче, не героїчно - просто нормально.
• Вряди-годи дійсно трапляються люди, які дивуються, чуючи українську, але ставитися до цього слід, як до винятку, що потверджує правило.
• Розмовляти українською мовою вже не дорівнює розписатися в неосвіченості чи сільському походженні, а якраз навпаки - засвідчити власну належність до соціально активної групи населення, що старається рухатися в ногу із часом. Послугування українською мовою цілковито відповідає духу й завданням доби.

×