— Держава має створити умови і стати арбітром між потерпілим і злочинцем. Щоб були відчуття справедливості й невідворотності покарання, — каже адвокат 46-річний Сергій Старенький. 2014-го був головою пенітенціарної служби України. У 2009–2010 роках — начальником Лук'янівського СІЗО в Києві.
2016 року ліквідували Державну пенітенціарну службу, її повноваження передали Міністерству юстиції. Говорили про реформи. Теперішній міністр юстиції Денис Малюська каже, що будуватиме систему з нуля.
Що змінилося?
— На момент ліквідації системи не було жодної ідеї, як її реформувати. Для чого це робили — незрозуміло. Відповіді почали шукати через рік. Це призвело до повної втрати керованості. Тюрми й колонії — це воєнізовані структури. Коли втрачають командира, починається анархія. Цивільне Міністерство юстиції не може контролювати військові формування. Також наклалася переатестація і зміна персоналу. Зараз це некерований організм.
А що з реформою?
— У 80 відсотках колоній засуджені роблять, що хочуть. Адміністрація не втручається, бо отримує винагороду. Здебільшого це кошти, які передають керівництву, щоб не чіпали певних в'язнів. Узамін ті отримують мобільні телефони, наркотики, алкоголь. Адміністрація вимушена вступати в таку домовленість із засудженими, бо умовному начальнику колонії ставлять завдання: відремонтувати приміщення. Питання грошей — вирішуй сам. І начальник іде з поклоном до засуджених.
Скільки на місяць в'язні платять за такі "привілеї"?
— В установі, де мало в'язнів — це може бути від 1 тисячі доларів. У більшій — від 3 тисяч. Цю систему з ходу змінити неможливо. Вона цікава і в'язням, і адміністрації, і керівництву Мін'юсту. Бо піраміда веде нагору і працює майже всюди. Подібні схеми були й раніше. Але на таке була жорстка реакція. Зараз — ні. Кримінальні провадження тягнуться роками й нічим не закінчуються.
Яких управлінських рішень бракує?
— Треба визначитися, яка тюремна система потрібна Україні. Чого від неї чекаємо — перевиховання в'язнів, ізоляції чи компенсації заподіяної шкоди. Зараз робота спрямована на перевиховання, за словами міністра юстиції. Але законодавчі й підзаконні акти прописують, що єдина її мета — недопущення нових злочинів. Непорозуміння з першого кроку.
Якщо говоримо про перевиховання, тоді половину персоналу треба розігнати й набрати психологів. Для відшкодування збитків в'язнів треба забезпечити роботою. Щоб заробляли й повертали гроші. Якщо йдемо до ізоляції засудженого, тоді можемо забрати весь персонал і лишити тільки охорону по периметру. Замість автоматів видати кулемети. Так система працює в Колумбії.
В Україні понад сотня колоній. Чи потрібно їх стільки?
— Ми рухаємося до європейських стандартів. На кожного засудженого й утримуваного в СІЗО має бути не менше 4 "квадратів" житлової площі. В наших барачних приміщеннях — до 50 осіб. Це неприпустимо. Має бути максимум — шестеро. Якщо установи переобладнати відповідно до вимог, зробити перегородки, то цієї кількості для всіх не вистачить.
Частину колоній закрили. Який це мало результат?
— Це не дає суттєвого зменшення видатків. У цих процесах ключовими є комерційні інтереси. Наприклад, забудовник вів переговори, щоб колонію в Коцюбинському під Києвом прибрати. Адже сусідство тюрми з новобудовою значно здешевлює вартість квартир. З подібних міркувань зникла колонія у Львові. Зараз там склади. Уманську жіночу на Черкащині закрили, аби віддати землю під забудову.
Мін'юст пропонує продавати будівлі в'язниць разом із землею. А на отримані кошти будувати нові приміщення за містом. Ідея життєздатна?
— Право на землю під колонією належить місцевій громаді, за законом. Лише вони можуть вирішувати, що з нею робити. Мін'юст її продати не може.
В Україні налічують понад 50 тисяч в'язнів. У світі пенітенціарна система працює на зменшення їх кількості. Як діяти, аби до цього йти?
— Немає державних програм реабілітації. Наприклад, пільг для підприємців, які приймали б таких людей на роботу. Пенітенціарна система сама не вирішить цього питання. Має бути комплекс заходів.
"Закон Савченко" (день у СІЗО рахують за два у в'язниці. — ГПУ) багато критикували і врешті скасували. Питання людей, які у СІЗО роками — залишається.
— "Закон Савченко" не вирішив проблем, а створив інші. Кількість людей у слідчих ізоляторах не зменшилася. Середній час утримання в СІЗО з п'яти-шести місяців зріс до 10, або й до року. В'язні використовували цей закон, щоб зменшити покарання. Умисно затягували розгляди своїх справ.
Умови й терміни утримання треба вирішувати інакше. Внести зміни до кримінально-процесуального кодексу, який обмежить час утримання під вартою на період судового розгляду. Якщо за півроку-рік рішення у справі немає, то підозрюваний не повинен лишатися під вартою. Як варіант, його можна відправити під домашній арешт.
Чий досвід реформ у пенітенціарній системі можна було би перейняти?
— Я орієнтувався б на російську модель виправної системи. Полягає у забезпеченні в'язнів роботою за рахунок державного замовлення. За повернення шкоди потерпілим і нормальної поведінки, мають можливості вийти достроково. Мати соціальну підтримку. В подальшому треба дивитися на європейську модель. Де основою є перевиховання і психологічна робота з в'язнями. Поступово змінювати ставлення суспільства до засуджених людей. Механізми для цього є, потрібна політична воля.
Фінансування кримінально-виконавчої служби цього року становить 6,5 мільярда гривень, утримання одного в'язня на добу коштує державі 158 гривень. Що допоможе оптимізувати витрати без шкоди для справи?
— Треба відновити виробництво в кожній колонії. Свого часу там займалися металообробкою, металопрокатом. Робили все для вугільної галузі. Отримували багато замовлень для Укрзалізниці. Але в 1990–2000-х держава поставила їх в одні умови з підприємствами на волі. На свободі бізнесмен має можливість підібрати кваліфіковані кадри, а в колоніях — ні. Самі повинні навчати.
Основне завдання таких підприємств — не заробіток. А можливість змінити свідомість засудженого. Але держава визначила для них такі ж податки, як і для решти підприємців. Відповідно, собівартість продукції в колоніях зросла. А якість не була конкурентною. Це призвело до банкрутства. Попит лишився тільки на швейну продукцію. Це і формений одяг для армії, провідників, будівельників. Підняти виробництво в колоніях допоможе система державних замовлень.
Оскаржив своє звільнення
Сергій СТАРЕНЬКИЙ, 46 років, адвокат.
Народився в Києві у сім'ї робітників.
Пройшов шлях від молодшого інспектора до начальника в Київському слідчому ізоляторі. Був першим заступником та виконувачем обов'язки начальника управління Пенітенціарної служби в Києві та області. Працював в Інституті кримінально-виконавчої служби. Із 12 березня 2014 року — голова Державної пенітенціарної служби України. Звільнений у серпні того ж року. Згодом у суді довів незаконність цього рішення.
Розлучений. Має 8-річну доньку та 6-річного сина.
Захоплення — гірський туризм.
1 
1
Коментарі