Якось в Іст-Вілидж я зустрів колеґу зі Львова, із яким ми не бачилися років десять, тож охоче забрели до найближчого бару. Колеґа працював у театрі художником і приїхав до Америки з друзями на гастролі. Більшості декорацій вони, природно, не могли взяти на літак, тож весь реквізит довелося збирати в Нью-Йорку.
— Серед ночі, — розповідав товариш, — я подався до Сентрал-парку зрубати суху деревину, яку пригледів ще звечора. Але не встиг навіть замахнутися, як мене буквально засліпило прожекторами. Дивлюся — а це поліцейська машина і двоє ментів біля неї — щось горлають і цілять на мене свої гармати.
Я подумав, їм шкода того задрипаного деревця, ну, й пробую пояснити жестами, що воно сухе. А вони репетують іще голосніше. Я роблю кілька кроків у їхній бік і відчуваю — із їхньої інтонації, бо ж по-англійськи ні бум-бум, — що ще крок — і мені капець, пальнуть просто в писок.
І в ту мить мене мов осяяло: "Сокира!" Відкинув її вбік, і менти мене зразу скрутили й відвезли на постерунок. Ну, а вранці привели перекладача, і все обійшлося. Навіть не оштрафували. "Тобі пощастило, — сказав прекладач. — Могли спокійно всадити в тебе обойму — цілком законно".
— А що вони горлали?
— Frozen! Замерзни! Щось типу нашого "Ані руш!".
Менти мене зразу скрутили
Товариш допив своє віскі й сумно зітхнув:
— Уявляєш, від того часу навіть дивитися не можу на морожену птицю чи рибу, чи овочі.
— A деревце?
— Що — деревце? Я вернувся до парку і просто зламав його — серед білого дня. Ніхто у мій бік і не глянув.
— Ще по одному? — кивнув я товаришеві на склянку.
— Давай. Тільки, ради Бога, — без льоду!..
1 
1
Коментарі
4