— Коли б цигани мали свою державу, — каже колеґа, киваючи за шибу автомобіля, — вона б виглядала приблизно так.
Він має на увазі Індію, по якій ми їдемо серед ночі, проминаючи трущобні поселення оддалік автостради, що можуть бути водночас і крамницями, і помешканнями, і просто шматками брезенту на чотирьох жердинах.
Я мусив би заступитися за циганів та й за індійців теж, проте сперечатись о третій ночі якось не хочеться. Особливо після цілоденної подорожі літаком та добрих 5 годин у розгепаному таксі, що повзе цілком пристойною автострадою зі швидкістю посереднього велосипедиста. Я не знаю, чи то водій боїться погубити наші валізи, прив'язані на даху тарандайки, а чи просто не наважується обганяти незліченні тягачі з причепами, що чомусь уперто чмихають по всіх трьох лініях, замість триматися однієї.
Колеґа втомився, і я його розумію. Він прагне комфорту і відпочинку, а має натомість безсоння і спеку, мумбайські трущоби і нетямущих тубільців, що, всупереч його орієнтальним уявленням, зовсім не знають англійської. Має відчуття неладу й неохайності, і 300 кілометрів темряви від Мумбаї до Панчґані, заповненої ледь освітленими тягачами.
Я знаю, що все це — лише частина правди. Може, тому, що я трохи старший, а може, й тому, що читав замолоду "Бхагавадґіту" і перекладав був навіть Карла-Ґустава Юнґа "Чого нас навчає Індія". А може, був просто під свіжим враженням від таксиста, який навідріз відмовився брати долари, тому що це незаконно, і змусив нас бігти до банкомата за рупіями.
Я міг би, звісно, сказати колезі — у його стилі, — що коли б цигани мали свій парламент і уряд, і сяке-таке судівництво, то виглядало б воно приблизно як наше.
От тільки цей стиль мені не подобається та й циганів не хочеться ображати.
Коментарі
1