Статус

У нашому дворі, пригадую, був хлопчик років 5, який не мав із ким бавитися, бо всі хлопці довкола були принаймні удвічі за нього старші. Його звали Орчик, тобто, по-галицьки, Орест. Ми іноді ставили його на ворота, коли грали в дир-дир, і він мужньо підставлявся під удари м"ячем, аж доки хтось не розквашував йому носа. Гра на тому закінчувалася, бо з четвертого поверху вибігала, репетуючи, тітка Нюся, і ми розбігалися хто куди, рятуючи влaсні вуха, потилиці й, головне, м"яча.

Словом, толку від Орчика не було жодного — він не міг ані залізти на дерево, ані поцілити по м"ячу, ані втекти від сторожа, коли ми лазили в Ботанічний сад. Зате він сумлінно закладав нас родичам — не зі зла, а просто тому, що був надто малий і розказував геть усе, що бачив, — і хто розбив шибу, і хто що поцупив з автозаводу, і хто розмалював рудого Іцикового кота тигрячими смугами.

Ми трималися б від нього подалі, коли б він не підкуповував нас дрібними хабарами

Ми взагалі трималися б від нього подалі, коли б він не підкуповував нас дрібними хабарами. То могли бути залишки пирога, цукерки, іграшки, поштові марки, — він віддавав нам усе, що мав, аби лиш ми взяли його до свого товариства. А якось був приволік цілу колекцію старовинних монет, і ми тут же їх розіграли в "цок". А потім його батьки пожалілися нашим, і ми мусили повернути ті злощасні монети, зокрема й передвоєнну польську злотівку, яку я чесно виграв у Вовки Нікітіна.

Цей спогад допомагає мені сьогодні спокійніше дивитись на нашого донецького "орчика", котрий роздає все підряд старшим хлопцям, — то Медведєву, то Ґундяєву, то Обамі, — аби лиш вони взяли його, бідолаху, до свого товариства. От тільки поміняти назад скляні буси на золоті зливки буде доволі важко. Куди важче, ніж передвоєнні польські монети.