Репетиція

"То якою ви бачите Україну за кілька років?" — запитував мене німецький колеґа, поки ми попивали каву в безлюдному барі готелю "Дніпро".

Був ранок, танцівниці проводили репетицію, по-стриптизерськи вигинаючись довкола жердини, а їхня наставниця — достоту як учителька балетної школи — поплескувала їх і примовляла: "Спинку держи, спинку!"

То було в грудні 2004-го, неподалік вирував Майдан, навкруги панувало піднесення, суміш тривожного й водночас святкового настрою.

Кожен мій ранок починався з переступання через сплячі на підлозі тіла. Я мусив добратися до комп"ютера, аби відповісти на десятки електронних листів, дати якісь пояснення, коментарі, інтерв"ю, домовитися про чергову зустріч: чеське радіо, шведське телебачення, французька газета — кожному треба було щось показати і пояснити.

Я нікому не відмовляв — не лише тому, що ситуація була справді винятковою, а й тому, що чи не вперше на моїй пам"яті західні журналісти приїжджали безпосередньо з Берліна, Парижа, Мадрида, а не зі своїх московських корпунктів. Це був для мене виразний знак, що Україна з"явилась нарешті на карті світу як окремий об"єкт, а не імперська провінція, яку можна спокійно описувати, сидячи в Москві.

— Чуда не буде, — сказав я німцеві. — Українців позбавили вибору в 1999 році, і тепер вони просто повертаються до перерваного тоді еволюційного розвитку.

Кожен мій ранок починався з переступання через сплячі на підлозі тіла

Німець явно хотів почути щось оптимістичніше.

— Ну а якщо все-таки вдасться "рожевий" сценарій?

— Україна буде як Литва, як Польща. Я не бачу іншого шляху.

Той журналіст більше не телефонував. Видно, "рожевий" сценарій не вдався.

Може, забракло наставниці з балетної школи, яка пояснила б виходцям із Майдану:

— Спинку тримайте, спинку!