Акцент

Дорогою до редакції я заходжу іноді на базар прикупити сушених фруктів. Грузин Сосо впізнає мене й переходить на українську. Він знає кілька десятків слів, які відчутно калічить, — але старається. Бо знає, що річ не в бездоганній вимові й не в багатстві словника. Кільканадцять слів на кшталт "дякую" чи "будь ласка" можна вивчити будь-якою мовою, була б охота.

Він знає, що це вияв ввічливості до співрозмовника. Тим більш — до клієнта. Я помітив, що ця прикмета найбільш притаманна стародавнім народам — євреям, вірменам, китайцям — представникам глибоких трaдицій і багатих цивілізацій. А найменш вона притаманна совкам, їхнім дітям та онукам. Виднo, й у них ця риса передається генетично.

Якось на початку нашого знайомства я напівжартома сказав йому:

— Овва! Тут, на відміну від вас, деякі люди живуть десятиліттями, а не вміють зліпити й двох слів по-українськи!

Сосо лише посміхнувся:

— Це вани тильки так кажут!..

Звичайно, мудрий Сосо мав рацію. Але чому вони так кажуть? Чому вдають із себе не тих, ким є насправді, — навіть на шкоду власному бізнесу? Адже я вдруге не піду ні до банку, ні до ресторану, ні до "крутого" (нібито) магазину, де працюють хами. Де не розуміють, що у справді двомовній країні мову спілкування вибирає клієнт, а не обслуга.

Они думают, что они белые

Недавно я поділився із Сосо цими міркуваннями. Він відповів як завжди просто й весело:

— Они думают, что они белые. А белым облом разговаривать с неграми на их языке!..

Я вдячно глянув на свого грузинського побратима. У нас обох справді дуже смуглява шкіра. У нього — на обличчі, в мене — у моїй мові.

Але ми принаймні не вдаємо із себе майклів джексонів.