Сусідка

Я розумію свою сусідку. Їй 80, більша частина життя минула в Радянському Союзі. Син, хоч і криє Путіна останніми словами, все одно живе в Москві.

Тому я не вступаю з Катериною Петрівною в гарячі суперечки. З початком російсько-української війни 2014-го намагався м'яко довести: імперія хоче розповзатися. І нам у її складі робити нема чого. Як приклад – стела в центрі містечка, присвячена пам'яті загиблих воїнів, яких Брєжнєв у грудні 1979-го вирішив послати до Афганістану.

Вона погоджувалася. Але все одно у квітні 2019-го без вагань віддала свій голос за Зеленського. Бо в його особі бачила людину, яка замінить Порошенка, що "не може нажертися й використовує для цього війну".

Торік 24 лютого свідомість Катерини Петрівни перевернулася. Було шкода її. Мало задоволення – жити під час постійних повітряних тривог.

Але щойно обстановка на фронті стабілізувалася, сусідка постійно говорить про перемовини. Розчарована Зеленським, який не йде на контакт із країною-терористом і просить у Заходу ще більше зброї. А замість того мав би шукати можливості припинити війну.

Знову намагаюся увійти в її становище. Боляче чути оголошення по місцевому радіо із закликом відкласти всі справи і прийти на панахиду за черговим загиблим захисником.

Але усвідомлюю: настане час, коли треба буде жорстко процитувати Голду Меїр: "Ми хочемо жити, а вони – щоб ми померли".

Тому ніяких перемовин.

Бо тоді, як показує приклад Бучі та Куп'янська, у кращий світ підуть не тільки фронтовики.