"Сусідку розорвало на часті. Снаряд упав" - як живе Чернігів і приміські села після жорстоких бомбардувань

31

Російські загарбники атакували Чернігівщину в перші дні широкомасштабного вторгнення РФ. Окупували частину населених пунктів регіону, проте не змогли зайти до обласного центру. Кілька тижнів тримали його в оперативному оточенні, але зрештою змушені були відступити на територію Білорусі.

Ворог обстрілював Чернігів артилерією, ракетами, скидали авіабомби. Постраждали майже 1 тис. людей. Кілька сотень загинули.

Пошкоджено майже 80% міських будівель. Деякі знищені повністю або частково, в інших вибиті вікна. Зокрема, зачепило школу, університет "Чернігівська політехніка", футбольний стадіон, пам'ятки архітектури, багатоквартирні й приватні будинки.

На відновлення Чернігова знадобиться щонайменше чотири роки, заявляв міський голова Владислав Атрошенко.

"Це якщо працювати швидко й мати повний обсяг коштів. Будівництво - три роки. Рік - проєкти", - сказав він.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в місті, аби дізнатися історії чернігівців та побачити, як місто поступово повертається до життя.

ТАНКИ Й МІНИ

Від Києва до Чернігова приблизно 150 км. Проїхати їх автомобілем дорогою нині надскладно, бо, відступаючи, ворог підривав мости й переправи. Також траси подекуди ще завалені купами обгорілої російської техніки, яка теж не сприятиме швидкому доїзду в обласний центр.

Єдиний варіант відносно безпечно добратися до міста - потягом. Сполучення столиці із Черніговом Укрзалізниця відновила 15 квітня. Квитки коштують приблизно 100 грн, а дорога займе трохи більш як 4 год.

З вікна сучасної електрички видно, як Чернігівщина попри пережиту трагедію повертається до життя - у селах на перекопані городи, чоловіки лопатами зносять перегній, а жінки поряд згрібають у садках сухе гілляччя. Гуркіт потяга змушує селян здригатися. За понад місяць активних боїв вони відвикли від того, що поряд із їхніми обійстями ходять пасажирські потяги.

Сільські пейзажі за вікном періодично змінюються картинами, які нагадують про близькість війни - воронки від бомб, вигорілі від артилерійських обстрілів дерева, кущі й трава. Особливо вражають руйнування переправи через річку Трубіж. На міст російські окупанти скинули дві авіабомби під час відступу. Частково його розгатили та понищили лінії електропередач. Вони й досі хаотично звисають зі стовпів.

Фото: Лілія МИЦКО

- На цій території стояли окупаційні війська, - пояснює директор з інфраструктури Укрзалізниці Роман Черніцький, який їде в потязі. В лівій руці стискає православний хрестик. - За оперативною інформацією, міст був зруйнований 2 березня. 8 березня отримали доступ до нього. Стояло багато мін і розтяжок, треба було зачистити територію.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Убили наших людей і їздили по тілах танками тиждень-два" - як зараз живе Ірпінь

Під мостом на правому березі річки видно старі залишки колійки. У воді під переправою металобрухт - знищена ворожа техніка, серед якої особливо виділяються два танки. Всередині видно рештки сидінь, шматки мішковини. Валяються бляшанки з-під консервів.

 

СОТНІ ЗАГИБЛИХ

Вікна залізничного вокзалу Чернігова побиті. Над головною будівлею майорить український стяг, а на привокзальному майдані чимало людей. Серед них можна розрізнити волонтерів, які швидко переносять до машин коробки з продовольством.

На пероні зустрічає голова Чернігівської обласної військової адміністрації В'ячеслав Чаус. На ньому сіра флісова кофта й тепла жилетка. Із кишені джинсів стирчить помаранчева рація.

- Усі завдані ураження на 95 відсотків - це цивільна інфраструктура, - каже Чаус. - Не було жодного військового об'єкта. Чернігів і Чернігівська область мають сотні загиблих і більше тисячі поранених внаслідок російської агресії. Сьогодні місто починає оживати. Ми розбираємо завали, приводимо його до ладу. А от багато сіл і маленьких містечок (Чернігівської області. - Gazeta.ua) зруйновані вщент. Там було найгірше нашим людям. Де стояли танки й російські війська - були знущання, катування і вбивства.

 

На Чернігівському напрямку ворог часто застосовував заборонені касетні боєприпаси. Однак місто не настільки зазнало руйнувань, як села.

- Але Чернігів тривалий час періодично перебував в оточенні ворога. Були зруйновані всі мости. А по пішохідному, який ми використовували, прилітали батареї "Градів". Тому ми й волонтери перевозили продовольство через річку на невеликих човниках. Те, що сьогодні прийшов перший потяг гуманітарної допомоги, і те, що ви проїхали ним від Києва до Чернігова - важливо. Мене переповнюють емоції, - додає голова ОВА.

На перший погляд, руйнувань у місті не видно. Але достатньо відійти від вокзалу й починають частіше траплятися житлові будинки з вибитим склом і почорнілими від пожеж стінами. А посеред дороги з'являються величезні воронки від бомб. Деякі забудови спотворені до невпізнаваності - їх наче зім'яли, як аркуш паперу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Над головою пролетів літак і десь бахнуло. Зрозумів - щось відбувається": як добровольці зі зброєю захищають Полтаву

Найбільше від обстрілів постраждали околиці Чернігова, де переважно стояли приватні будинки. Зараз про них нагадують лише похилені паркани й димарі, купи каміння та бетону. Руїни монотонно розбирають колишні власники осель.

 

Попри пережиту трагедію в місто повертається життя - працюють продуктові магазини й аптеки, люди їздять вулицями на велосипедах і скутерах, а молоді батьки гуляють із дитячими візочками. На дорогах чимало автівок. Чернігівці повертаються додому.

БОМБИ В 500 КГ

Однією з інфраструктурних жертв російських окупантів став чернігівський футбольний стадіон ім. Юрія Гагаріна, який російські загарбники розбомбили вночі 11 березня. Тут матчі проводила "Десна", команда української прем'єр-ліги.

Серед шматків заліза над центральними воротами стадіону важко впізнати його назву. Від літери "С" відпадає хвостик. Стовпи пилу грають на сонці та осідають на одяг і взуття, забивають ніс та ріжуть очі. Попри це розбирання завалів активно триває. Робітники щодня підганяють сюди будівельну техніку й піднімають важкі бетонні плити.

Майже усюди навколо стадіону - купи каміння, бетону, цегли. Все лежить уперемішку з пластиковими осколками від глядацьких крісел зеленого, блакитного та червоного кольорів. Будівля, де сиділи сторожі, розсипалася на друзки. Ракета пробила навіть фундамент. Великі шматки стін підіймає екскаватор.

 

Посеред яскраво-зеленого футбольного поля - вирва від ракети понад 10 м у діаметрі. Пісок розсипався газоном, який місцями вигорів.

- У мирні часи тут грали в футбол, - розповідає В'ячеслав Чаус. - Руйнування були завдані фугасними авіаційними бомбами вагою по 500 кілограмів кожна. Їх скинули декілька. Тут було троє-четверо загиблих людей. Просто охороняли цей обʼєкт, цивільні. Ми думаємо, що тут ще кілька тіл можуть бути під завалами. Ліворуч від мене - архітектурна памʼятка, що пережила Другу світову війну, - показує Чаус. - Це була дитяча бібліотека. Там досі є книжки. Ворог намагався зруйнувати всю інфраструктуру Чернігова.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Снаряди і танки під хатами, винищувачі над головами: як рятувалися від окупантів жителі Ірпеня та Гостомеля

 

Біля центральних воріт похилилася цегляна будівля мідного кольору. Над білою мереживною ліпниною звисають зімʼяті шматки алюмінієвої покрівлі. У центрі споруди - величезна діра. За стіною з оголеної червоної цегли видно круглу арку в залі бібліотеки. За нею - деревʼяна шафа з дитячими тонкими книжечками. Вікна повилітали. Камʼяний паркан цілою стіною звалився додолу. Від вітру розвіваються шматки чорної розірваної плівки.

ДУРНИЙ СТАН

На старому велосипеді на футбольне поле заїжджає літній чоловік, одягнений у довгу шкіряну куртку, потерту на ліктях. Кладе велосипед на траву поряд із вирвою від ракети, протирає окуляри рукавом і трохи недбало надіває на ніс. Примружившись, вглядається в натовп.

69-річний Михайло Верех живе неподалік від арени. Від початку війни Чернігів не покидав, розповідає.

- Проснувся в часов восєм-дєвять, подзвонив свойому другу по телефону. Він говорить, шо шось сталось непонятноє, - згадує місцевий перший день війни. - Об'явили, що вроді би з Росії йдуть войська. Я кажу: "Не може буть!" Потом вишел на улицю і нєкаторі говорили, що через Городню (місто Чернігівської області за 40 км від кордону України з Росією. - Gazeta.ua) уже сотня танков пройшла. Всьо такоє, знаєте, рєзко помутнєніє в голові сталося.

 

Вибух на стадіоні чоловік пам'ятає добре.

- Я живу тут метров 500-600, то отак-от ходором ходила вся мебель. Я проснувся і не могу понять, в чьому діло. Состояние такое дурное, страшное, - переходить на російську Верех. - А потом, когда бомбили политех наш, было пять или семь бомб. Одна упала в спортзал - пробила дырку. Попала и в мастерские - их полностью разнесло, стекла и все остальное повылетало. Страшно, конечно.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Поки Путін не здохне - нічого не скінчиться": як вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни

Чернігівський стадіон імені Юрія Гагаріна збудували в 1950-х. Відтоді його кілька разів реконструювали.

- Часто приходил на матчи сюда, - каже Михайло й оглядає очима знесені вибуховою хвилею глядацькі місця на трибунах. - Тут Гагарин в 1964 году проезжал два кола, летом. Людей много было, весь Чернигов тогда собрался. И вот представте, что стадион Гагарина бомбят русские! Вообще в голову не укладывается. Бомбили его раза три. Отам на крыше, видите, було первое попадание, потом "Грады". Страшно было. Ходил у подвал, а шо ж делать, - зізнається містянин.

Більше половини мешканців Чернігова виїхали з міста. Ті, що залишилися, перебували у бомбосховищах та підвалах.

- Старики, которым было тяжело ходить, даже не прятались. И сказали: "Шо буде - те буде!", - продовжує Верех. - Зараз уже повідкривалися трохи магазіни й аптєки. А то у нас же такое било, шо ні води, ні тепла, ні елєктрічества. Газ только був. По воду люди ходили на Десну з відрами, набирали і кипятили раза два-три. Отак виживали.

 

Михайло Верех родом із невеличкого села під Черніговом. Із 5 по 30 березня воно перебувало під окупацією. Там живуть батьки, зізнається.

- Убивали, насіловали, бомбили, грабили. Село згоріло, хат понад трасой немає. Кожний третій дім згорів полностью. Рускій заходив у хату з автоматом, розбивав телевізор та і все, що було.

ЗНИЩЕНА НОВОСЕЛІВКА

За 9 км від Чернігова розташоване маленьке село Новоселівка. Прямою рівною дорогою до нього їхати майже 10 хв. Поряд із цим населеним пунктом російських окупантів зустріли українські захисники та дали їм бій. Завдяки цьому ворог і не зміг прорватися до обласного центру. Але Новоселівці помстився - село майже повністю зрівняли із землею.

На вʼїзді в Новоселівку колись стояв продовольчий магазин. Нині від нього залишилися тільки каркас і покрівля, яка частково завалилася. Всередині видно корпус червоного холодильника. Оголені дроти висять до підлоги, ледь тримається стелі витяжна труба. Стіни крамниці вкриті кіптявою. Біля неї - купа згорілого металу, що тхне іржею. Колись це був автомобіль.

- Окупанти випустили по Новоселівці все, що мали: "Гради", літаки, авіабомби, ракети, касетні боєприпаси. Противник був праворуч і навіть ліворуч, там зверху, - показує Вʼячеслав Чаус на пагорби з протилежного від села боку дороги.

 

Усі будинки понад трасою розбиті. На асфальтованій дорозі розкидані уламки шиферу, розтрощена цегла, мідні дроти, дрібно потрощене скло, цвяхи. Біля вирв від снарядів валяються брудні куртки, кофтини. Серед іншого - багато дитячих іграшок. Зайці, ведмеді, шматки пластикових ходунків покрилися чорною землею біля домів. На цьому сірому тлі в очі впадають охайні жовті нарциси, які густо розцвіли попід хатами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Северодонецка нет. Это - второй Мариуполь" - як тікали від війни люди з Донбасу та Сум

По селу чути роботу болгарок і скрегіт каміння на лопатах. Це селяни розбирають завали своїх осель. Познімали верхній одяг і руками розгрібають цеглу.

 

Під обгорілою яблунею біля лавки гріються на сонці двоє жінок у старому одязі. Вони сусідки. 45-річна Валентина Самойленко живе у двоповерхівці. На край села прийшла, щоб отримати гуманітарну допомогу.

- Нікуда не виїжджали, сиділи на місці, у погребі з дітьми, от начала войни і по сий день, - розповідає Валентина, у вухах поправляє срібні сережки. - Із сусідами рішили держаться друг друга, помагагати.

- Це ж аби самі були, то, може б, і виїхали, а так ще животні у каждого. У мене дві собаки, у неї одна, - приєднується до розмови рудоволоса сусідка Світлана, на спину повʼязала малинову кофту. - А в них стільки душі вложив, що куди ж їх вже кидать. Як люди уже.

Вибухи в селі чули ще з першого дня вторгнення. Обстрілювати Новоселівку окупанти почали з 6 березня. Востаннє місцеві чули постріли кілька тижнів тому.

- 1 квітня сусідку розорвало на часті. Снаряд упав, хата згоріла. У мене пол хати немає, гаража нема, - продовжує Світлана. - 16 марта чуть не вбило нас, просто сиділи дньом у погребі. Це і спасло нас. Просто случайность. Самальоти отуто літали, усьо ми ощущали. Снаряди над нами літали. Дньом упав один, але хата не загорілась, бо кірпічний дом у нас. Але всьо в руйнівном стані.

 

У погребі селяни їли городину, крупи, картоплю. Проблем із продуктами не було. Російські загарбники зайняли позиції на околиці села. Сиділи за гаражами, згадує жінка.

- А тут наші військові ходили, охраняли все, контролірували. Я не представляю, що б з нами було, якби Росія ходила тут. Не хотілось їсти даже, якщо чесно. А зараз у нас нема нічого абсолютно. Варимо на вогні, бо ні світла, ні газу немає. Живу под откритим небом, а хтось у сараях чи в погребі. Де понакривали (хати, будівлі. – Gazeta.ua) – там і живуть люди. Ми ще не накривали, бо немає чим – ні клійонки, нічого.

Від початку війни у селі постраждало небагато людей, додають сусідки.

– Трьох чи чотирьох оце ранило, а так, шоб вбило, то тільки одну жінку. Вони ж всі повиїжджали. Людей 20 зосталось. Наче вимерше село було, ідеальна тишина. А вночі страшно було ходити. Зараз починають повертатися сюди трохи ті, кому є, шо підлатать. А як нема нічого - то забирають, що вціліло - і виїжджають, - зауважує Світлана.

- Єслі ото полностью, даже фундамєнта нєту - то куда чєловєку возвращаться? - запитує Валентина.

До війни вона займалася підприємництвом. Продавала постільну білизну, біжутерію, їздила на ярмарки та фестивалі. 24 лютого збиралася їхати на черговий базар.

- Планували у Кіровоград на ярмарку, - згадує Валентина. - Я була в шокє, спершу не восприняла всерйоз. А потім, вже коли почула перші вибухи, то перші три-чотири дня плакала, істєріка була. Не могла понять, шо дєлать і де прятаться. Зараз даже іногда ночью просинаюся, прислуховуюся, чи не стріляють. У нас село перед городом, старалися росіяни пробити оборону, а їх держали. Якби зайшли, то це були б іздєватєльства над людьми, мародьорства.

 

ЗГОРІЛІ РЕЛІКВІЇ

Понад дорогою біля зруйнованого до фундаменту будинку ходить зажурений чоловік. Його тонка куртка припала сірим пилом. Заглядає між зірваними дошками паркану у двір до сусіда. Той розбирає розкидану цеглу, почорнілу від пожежі.

- Ви всіх розпитуєте? - каже 69-річний Віктор Овдій і пильно вдивляється в очі. На засмаглому обличчі розпливлися зморшки. - Я відʼїхав на день у Чернігів. 12 числа (березня. - Gazeta.ua) вернувся, а все уже згоріло. Сусідка казала, шо в огороді снаряд взорвався.

Чоловік починає плакати. Сльози стікають сивою бородою. Згорів будинок, який належав ще моєму дідові, зізнається Віктор Григорович.

- Згоріли всі реліквії - і дєда, і батька. Взорвать їх! Щоб Кремль перевернувся з Путіним разом! - витирає долонею сльози.

 

Овдій кожного дня приїжджав у село із міста. Їздив під обстрілами. Але в підвал не спускався, каже.

- Нікуди не ховався. Хіба підвал може спасти від такого? Ні. Коли приїхав - були думки, що все пропало. Там було все дєдовське. Даже портрет Шевченка, покойний дядько мій написав масляними красками. Кемпінг згорів за 5 тисяч доларів, скутер за тисячу, хата покрита алюмінієм, листи 4 на метр, полтора міліметра товщина - все поплавилось. Тільки недавно перекрив. Ремонт зробив в хаті, - зітхає.

Із дружиною Віктор живе на пенсію. Можливості відбудувати родинний будинок не мають.

СЛЬОЗИ Й СТРАХ

На чернігівській вулиці Вʼячеслава Чорновола стоїть панельна 10-поверхівка. Фасад будинку відпав від прильоту бомби в 500 кг. У квартирах немає вікон, балкони відлетіли із панелями та утеплювачами. Від них на стінах залишилися сліди клею. Бетонні плити подекуди чорні від кіптяви. Деякі квартири всередині вигоріли вщент. "Тіло" багатоповерхівки пронизане дірками - сюди влучали снаряди.

 

Мов у ляльковому будинку видно кімнати, стіни яких розсипалися від вибухів. На третьому поверсі у спальні на оголених дротах тримається лампа в побитому плафоні. Шпалери квіткового принту звисають униз. На деревʼяній полиці зберігся плетений кошик із лози. У кімнаті вище у фанерній потрощеній шафі досі акуратно складені рушники й наволочки.

- Дякую, хлопці! 5-10 хвилин! Я вибачаюсь, - кричить робітнику в кабіні крану Чаус. Сивий чоловік виглядає з-за скляних дверей. - Це одні з перших будинків, куди прилетіли авіабомби. Саме тут були застосовані ФАБ-500 (розроблена в СРСР 500-кілограмова авіаційна бомба з фугасною боєголовкою. - Gazeta.ua). Я був тут десь за 5-7 хвилин після того, як сюди прилетіло. Це була жахлива картина. Кров, смерті, відчай, сльози, страх - ось, що я тут побачив. І тіла мертвих, поранені були. Перші хвилини в людей був шок, стояли і дивилися, що відбувається з їхніми домівками. Вони були сірого кольору від бетонного пилу та всі у червоній крові.

Внаслідок удару 3 березня в будинках загинуло щонайменше 50 людей. Була також зруйнована аптека й приміщення кардіологічного центру обласної лікарні. Точну кількість жертв ще не встановили. Майже у всіх будівлях поряд від вибухової хвилі повилітало скло у вікнах.

- Тут розбирають завали. Ще позавчора ми з-під них діставали тіла, - каже Чаус. - Людей селимо в гуртожитки, тимчасові помешкання. Містяни обʼєдналися і прихищають постраждалих незнайомців у себе.

 

БУДЕМО ЖИТИ

За довгим деревʼяним столом, під каштанами, з другого боку 10-поверхівки сидять пенсіонери. Вдивляються в побиті вікна. Сусіди разом ховаються в укритті під аптекою в будівлі навпроти. На лавках зібралися, щоб обговорити новини. Десь удалині чути постріли, однак на них уже ніхто не зважає.

- Усе було тут зруйновано, а зараз, буває, світло на годину дадуть, шоб телефон зарядить. Газу в нас нема, шоб приготовить кушать, - каже тремтячим голосом Лариса Полосьмак, 60 років. Від вітру в жінки почервонів ніс. - І води немає. На вулиці, на кострі отам готовим. Привозять іногда волонтьори супчику поїсти.

- Нам аби не стріляли і шоб було житло, - додає сусідка ліворуч у зеленій жилетці. Нервово посміхається потрісканими губами.

- Дітей отправляли, а куди нам виїхать, як мости зруйнували? - продовжує Лариса. - Хотіли, а мост підірвали. Пішоходний тоже - підійшли туда, а його нема.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Орки ходять по всіх хатах, вимітають продукти. Але сало не їдять" - як живе й приймає переселенців селище під боком у Білорусі

Лариса мешкає в багатоповерхівці на Чорновола. Попри теплу погоду, сидить у довгій рожевій куртці та зимовій шапці.

- А шо он, - показує на будинок жінка. - Без вікон, без дверей. Пльонками позабивали. Ви бачили б, що творилося! Тут було по метру скла скрізь, ми ж усе прибираєм. Місяць не розмовляла після того - так злякалася, шо це вообще! Бігла не знаю куда. Тут подзвонили: "У ваш будинок бомба попала". І я остановилася. Приїхали знайомі, отхаювали мене. Я була в квартирі.

Від 24 лютого жінка із сусідами ховалася в підвалі. Вийшла з документами та маленькою чорною сумкою через плече. Потріскана "тривожна валізка" навіть зараз завжди з Ларисою. Удень часто навідувалася в квартиру.

– А тоді прийшли, там черга за ліками була. Зайшла в прихожу – на мене двері посипалися і всьо. У нас пожару не було, а тільки все попадало. Плитка, міжкімнатні двері, балкон, вікно. Як скло летіло – меблі пошкодило і речі, які не закриті в шкафах були. Це найстрашніший день був.

 

Після того, як бомба зруйнувала житло Полосьмак, вона живе в підвалі. Вийти боялася, бо постійно гула сирена.

- А як у підвалі сиділи, то летить літак і ми закриваємо уші, і лежимо трусимось. Діти з нами були там. Ми, як ішли, то взяли матраси, у кого спальніки були, одіяла. Готовились. Нам сказали, щоб з собою були документи, їжа і вода на три дні. Оце і ходили ми. Сало їли, печеня була і водичка. У червоному зданії тероборона костьор зробила, то там варили їсти, а тоді волонтьори вже привозили нам раз у день кашку якусь.

 

Жінка не має де жити. Має родичів і знайомих, але власну квартиру покидати не хоче. У Чернігові живе із 1973 року. Приїхала в місто працювати у пологовий будинок.

- Якраз 20 числа (лютого. - Gazeta.ua) я звільнилася, бо у мене мати в Сумській області, їй 90 років. Думала їхать до неї, доглядати її, - розповідає Лариса. - Там тоже були окупанти. Люди помагають, в селі простіше, молочко їй возять. А 21 січня було їй 90 років, ми попразнували, відєо є, де бабушка співає. Вона вчителька, все розуміє. Каже: "Я вже перенесла одну війну. Всі покоління мають перенести війну". Як це так?

- Що робитимете далі? - питаємо.

- Будем жить, а шо робить. Миру хочемо усім, щоб ніколи більше не повторилося. Представте, прожили і ніколи ні в кого нічого не просили! А тепер - ідеш і просиш, шоб тобі дали кусок хліба, - голос жінки переривається, щоки червоніють від плачу. - А яка пенсія у медиків, знаєте? Дві шістсот! Обніми і плач. Те, шо розбомбили в нас, то нікагда зі своєї пенсії не відстроїмо. Так под пльонкою і будемо жить.

×