Після 24 лютого Черкаси стали одним із головних тилових міст центральної України. Тут збирають допомогу для регіонів, де тривають активні бойові дії, приймають і розселяють вимушених переселенців.

Один із найбільших центрів допомоги після початку повномасштабної агресії Росії відкрився в міському будинку культури. Там допомагають людям більш якпонад 150 волонтерів. Роздають продукти, ліки, одяг.

Щодня в центр приходять по допомогу сотні біженців. Кореспондентка Gazeta.ua розпитала про їхні історії, а також поговорила з волонтерами про їхню роботу.

РОЗКИСАТИ НЕМАЄ ЧАСУ

У центрі гамірно. Майже 30 людей стоять у черзі по продукти й ліки. Поряд граються діти - розбирають іграшки, що лежать на мішках із піском під вікнами.

 

Волонтерка Олена Кононенко швидко ходить між столами в холі, за якими заповнюють документи вимушені переселенці. Усміхається до людей.

- Розкисати немає часу. Коли спілкуєшся з людьми, то розумієш - їм набагато важче, ніж тобі, - пояснює Олена. - Мене війна застала на кордоні між Харковом і Полтавою. Сюди приїхала на третій день війни. В центрі вже була метушня. Я побачила, що фасують каву, влізла між дівчатами й кричала: "Кому каву?" Отак і залишилася волонтерити.

Волонтери часто звозять у центр речі, які безплатно передають їхні знайомі.

- У центр кожен приїжджає зі своєю трагічною історією, зі скляними очима, - розповідає. - Одні радіють, бо живі й здорові. Інші плачуть, бо розуміють: треба заново будувати життя. Серцево-судинні й заспокійливі розлітаються найшвидше.

 

Велику допомогу центру надають черкащани. Буває, приносять останнє, зізнається Олена.

- Прийшла якось бабуся і принесла жменьку сушок, десь 12 цукерок-смоктульок, пачку кави "Якобс" і цигарки "ВТ" болгарського виробництва часів Радянського Союзу. І каже: "Доця, ти не обіжайся, в мене пододіяльнік порвався. Але можу пошити дві наволочки". А нещодавно в речах, які приносили містяни, знайшли дитячу скарбничку. У ній було 120 гривень.

ВИБУХИ Й ПІДВАЛ

У холі на краю лавки сидить жінка одразу в двох кофтинах, на які наділа червону куртку. На руках тримає бульдога.

- Это Бакс, он - беженец, - мило усміхається 38-річна Юлія Богачова. - Я с Лисичанска. Думала здесь где-то остаться, я хочу сама снимать жилье, но с песиком не берут. Поеду дальше. Вроде едут за мной из Полтавы. Я уже три дня сижу в Черкассах. Лишь бы обратно в войну не вернуться, она ж там стала ближе. Главное, чтобы не стреляли, - гладить собаку. - У нас в городе много породистых оставили псов. Многих даже из квартир люди не выпустили, когда уезжали. Погибнут и все.

 

Лисичанськ зараз сильно бомблять, говорить Юлія.

- У матері взагалі поряд гахнуло. Повилітали вікна, клейонкою забили, - переходить на українську. - Вирішила їхати, бо вже не могла чути ці вибухи. Я цілі ночі сиділа в підвалі, боялася на четвертому поверсі залишатися. Як могли, оборудовали його. Він із комірками був окремими, то познімали двері, положили їх на підлогу і слугували нам лежаками. Світло провели хлопці. Аби не так холодно було, повісили вітродуйчики, а воно ж без толку. Тим більше, багато їх не включиш - вибивало світло.

Вдень Юлія виходила з підвалу та йшла у квартиру. Сусіди з маленькими дітьми укриття не покидали, продовжує мешканка Лисичанська.

- Більше місяця живуть там. Не знаю, чи виїхали. Вони даже поспускали туди мікроволновку, мультиварку й чайник. Двоє маленьких діток - 4 і 6 рочків. Хто виїжджав із першого поверху, то вони просили ключі від квартири. Щоб хоч скупатися, бо наверх не набігаєшся.

 

У Лисичанську складна гуманітарна ситуація. Бракує їжі та ліків, не працюють банкомати.

- У нас нічого немає в городі. Гуманітарку отримали - банку консервів і стаканчик масла, - розповідає про життя в місті Юлія. - З другої сторони, в школі давали по три окорочка. Гроші не зняти, а в магазини, хоч і комендантська година, займали чергу з третьої ранку. Як відкрили "Сільпо" два рази - мітинг людей на вулиці збирався. По дві сільодини на руки давали. Попри це багато знайомих залишилося, бо немає за що й до кого їхати. От я виїхала і кому я потрібна тут?

Коли Росія почала повномасштабну війну, жінка була вдома у відпустці. Про агресію їй сказали колеги з роботи.

- Коли Бакса кілька разів носила в підвал, то він вже зрозумів: щось тут не те, - сміється. - Потім сам бігати почав. Дом мій, слава Богу, цілий поки що. Вже, кажу, хай ті вікна повибиває, хай все звідти повиносять. Аби тільки стіни залишилися цілі, щоб було куди повернутися. Цінності змінилися зовсім. Думали колись, як кращу машину взяти або роботу перспективнішу знайти. Чоловіки на заробітки їздили. А тепер що ті гроші? Аби життя не втратити.

 

"ЗЕЛЕНІ КОРИДОРИ"

Посеред залу виглядає свою подругу в черзі по допомогу жінка в лижних фіолетових штанах і короткій весняній куртці. 43-річна Оксана Ломака приїхала в Черкаси із Сум 22 березня.

- 24 лютого вранці подзвонив товариш, який працює в поліції. Сказав, що зараз їх переправлятимуть у Черкаси, бо почалася війна, - розповідає Оксана, ледь стримує сльози. - Чоловік сказав: "Прокидайся". Той день мав початися інакше… Ми мали ввечері виїжджати до Львова на шахові змагання. Почалися дзвінки, збирали дітей та якісь речі. Так і поїхали.

Із знайомими родина перебралася в приватний будинок друга. У багатоповерхівках залишатися побоялися, а виїжджати з міста на той час не хотіли.

- Багато родин сиділо в невеликому підвалі того приватного дому. Вдень виходили, а вночі всі спали там. Зносили з будинку шуби, килими, бо було холодно. Спали і в спальниках. Там жили ми з чоловіком і двома дітьми, кума з похресницею - дитинкою із ДЦП. Була ще пара з 9-місячною дитиною і помічниця чоловіка. Одну кімнату в підвалі віддали сімʼї з немовлям. Ми восьмеро спали в окремому приміщенні.

Фото: Лілія МИЦКО

Їжу готували в будинку, продуктів на всіх вистачало.

- У друзів був магазин і вони розвозили їжу, роздавали теробороні. Щоб сказать, що взагалі було важко з продуктами - ні. Може, зникали на певний час, - продовжує Оксана. - Зараз там просто все подорожало. Коли передаємо ліки, то люди просять передати й банани. Бо тут вони по 40 із чимось гривень, а там по 120. Закінчилися якось ліки для людей із цукровим діабетом, хворобами серця. Нам дзвонить батюшка і каже: "Хворі прихожани з церкви телефонують і прощаються".

 

Спершу вибухів у Сумах майже не чули, бо жили у віддаленому районі міста, пояснює жінка.

- В якусь ніч підстанцію у Сумах зірвали, то пропало світло, вода. А підвал і так не опалювався. То була важка ніч. Вирішили, що треба звідти їхати. Переселилися всі в село Миколаївка під містом.

Із Сумської області остаточно вирішили тікати після ракетного обстрілу Роменського району. Там в Оксани загинули друзі.

- Уже не витримали і всі зібралися. Було багато сімей. "Зелених коридорів" довго не чекали, бо була дорога, якою можна було обʼїхати ворожі танки селами, - згадує сумчанка. - Ми дзвоним в одне село, а нам кажуть: "Зараз тут вільно" і дзвонять питати в інше. Отаким чином прокладали самі собі коридори. Так виїхало чимало людей. Їхали по декілька днів, дехто тижнями намагався вибратися.

Зараз у Суми вже можна повертатися. Чоловіки поїхали додому, але Оксана з дітьми поки що не поспішає назад.

- Ми тут ходимо ліки скуповуємо й передаємо на Суми. Хочу всіх побачити, зібратися разом в кучу, бо багато хто…, - знову плаче Оксана. - Хтось не в Україні.

 

Ніколи не думала, що окупанти зможуть так близько підійти до рідного міста, зізнається.

- 2014 року по новинах місцевих показали родину з-під Дебальцевого, яка переїхала з новонародженою дитиною в Суми. Вона там чуть лі не під снарядами народилася, недоношена була. Потребували одягу, їжі. І ми з чоловіком зібрали речі та поїхали до них. Тепер усе самі пережили.

Оксана має друзів у Тростянці Сумської області. Місто практично знищене окупантами.

- Вони (друзі. - Gazeta.ua) якраз живуть у центрі в трьохповерховому будинку, багатоквартирному. Більше тижня були без світла, без нічого. Знайомий більше чоловікові розповідає, бо мене береже від історій таких, - зізнається Оксана. - Колега чоловіка виїжджала другим зеленим коридором із Тростянця. Каже, що окупанти чоловіків роздівали й шукали татуювання, написи "Азов" чи ще щось. Дико жартували, дітей настрахали, телефони забирали, ходили по автобусах.

Будинок Оксани залишився цілий. Жінка сподівається, що скоро зможе повернутися додому.

 

- Я не знаю, що треба з росіянами зробити. Що б ми не придумали - всього буде мало. І все одно, мені здається, наша воспітаность не дозволить такого зробити. Я хочу, щоб тільки Україна стала такою, як вона була - єдиною, особливою і ні на яку більше країну не схожа, - додає жінка наприкінці розмови і поспішає до тимчасового житла.

СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬК - ЦЕ ДРУГИЙ МАРІУПОЛЬ

В актовій залі на оксамитових кріслах горами лежить одяг. Його сюди зносять черкащани. Речі посортовані за розмірами. Є окремі ряди для чоловіків, жінок і дітей. Попід стіною на червоному килимі в картонних коробках розкладене взуття, сумки, шарфи, шапки, дитячі іграшки та книжки - лише українською мовою.

На невеликій сцені манеж для малечі. На стіні висить старенький лляний вишитий рушник - працівники називають його своїм символом та оберегом. Часто в будинок культури приносять вишиті речі, але їх одразу забирають переселенці.

 

70-річна Світлана Черкашина сидить на лаві біля дальньої стіни. Переселенка приїхала до Сум із Сіверськодонецька Луганської області.

- Добирались ужасно - под пулями, бомбежками, - намагається усміхатися крізь заплакані очі Світлана Іванівна. - Ехали 12 часов. В первый день войны как-то все нормально было, еще ничего не почувствовали. А уже с 1 марта начали стрелять все больше и больше.

У Сіверськодонецьку ситуація складна, більшість будинків спалені, зізнається.

- Жутко! Все сожжено, домов нет, люди погибают, есть нечего. Ни воды, ни газа, ни света нету. Аптеки и магазины разбомбили, прямо на дорогах валяются провода. Вот наш дом разбомбили 10 марта. Попала ракета, - тихо продовжує Світлана Іванівна. - Маме руки перебило осколками, две руки. Упала и еще шейку бедра поломала. Она тут лежит, врач приходил перевязку делать. У нее спицы, штыри. И собачку ранили нашу. Грудь пробили ей и ногу. Мы с собой собачку привезли.

 

Матері Світлани Черкашиної 89 років, до Черкас її везли на ношах. У місті їх прийняла місцева мешканка.

- Девушка приняла нас, шесть человек. У нее трехкомнатная квартира. Мы втроем в зале, двое в комнате. И еще там такой проход в коридоре, маленькая комнатушечка, еще двое лежат. Нормально живем.

Жінка дістає з кишені телефон у червоному чохлі. Показує фото зруйнованого міста.

- Все горит. Северодонецка нет. Это - второй Мариуполь. Людей вывозят, но не все могут выехать, потому что нужны деньги. А где жить? За квартиру надо платить и питание надо. Вот это наш дом, - на фото цегляний білий будинок. Під червоним дашком видніються розбиті вікна та згорілі двері.

Поряд із будинком - розбита собача будка. Її вщент рознесло від вибуху.

- Вот тут собачка была, все разбило. Заборы, все полетело.. А мы в подвале сидели, неплохой был под домом у нас. Холодно было, а что делать, - продовжує переселенка. - Кушать готовили на мангале. Кастрюлю поставили и готовили. Потом с мамой в больнице были. "Скорая" не хотела приезжать долго. Она вся в крови была, на одеяле перенесли. Прооперировали сразу и неделю были в больнице. Началась бомбежка, стали разрушать дома, света в больнице не было, в палатах стекла выбило. Мы все лежали в коридоре, все спали одетые, потому что холодина страшная.

 

Коли ситуація стала зовсім напружена, з міста почали виїжджати й лікарі.

- Остались две санитарки, которые больным варили яйца. Им гуманитарка дала окорочка - варили в ведрах и кормили людей. Как решили бежать, долго не могли найти машину. В автобус эвакуационный не могли маму посадить, ей только лежать. Наняли маршрутку небольшую, туда село шесть человек, мама и собачка.

Світлана Іванівна мріє повернутися до звичного життя й відбудувати дім. Має родичів на окупованій території, так званій ЛНР, але виїжджати до них відмовилася.

- Хочу жить в прежней Украине. Вот какая была, такую пусть и сделают, пусть восстановят, - сльози скапують на рожеву куртку жінки. - Мы нормально жили! У нас работали кафе, рестораны, кинотеатры, у нас торговые центры хорошие. Дорожки сделали, тротуар выложили плиткой, дороги поремонтировали. А сейчас по проспекту вот такие ямы и ракеты торчат!

 

КВАРТИРА "ТРЯСЛАСЯ"

Біля столика з дитячими українськими книжками струнка темноволоса жінка грається з маленькими сином і донькою. У 36-річної Олени втомлені червоні очі. Приїхала до Черкас у перший день війни з Вишгорода під Києвом.

Її чоловік служить у Збройних силах України.

- Коли вже бомбонули нашу часть міста, то все начало летіть. Я схватила малих, за годину зібрала речі. Потім відвезла чоловіка на точку, пішов воювать. А я сюди. Дім трохи ззовні пошкодився, вікна побиті. А так стоїть.

 

- Мама, відбудується, - каже донька, на вигляд років 5. Тримає книжку з казками.

- Чоловік пролежав три тижні в госпіталі, а зараз у Львові на реабілітації: два переломи черепа й розорвана центральна артерія. Осколки, - пояснює Олена. - Вже пройшло більш як три тижні. Не сказали спершу, що з ним щось трапилося. Пʼять днів не виходив на звʼязок, але знала, що він десь у Києві. Я начала хлопцям дзвонить і призналися. Зараз похвалюся нашим папою, - відкриває в телефоні галерею й показує фото коханого. - Зараз він вже трошки не такий, як був. Не працюють ноги, рука.

Діти починають вередувати, син віддає матері машинки.

- Всі ці жахи в Київській області не можу нормально сприймать. Тут у Черкасах нема війни і, дай Бог, щоб і не було ніколи. Але я думками ще там і не можу жити нормально. Бо наша квартира на сьомому поверсі тряслася від вибухів. Сусіди босі з хати вибігали. Як це можна нормально сприймати?

 

ДОПОМОГЛИ ТИСЯЧАМ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

Центр допомоги в Черкасах створили за ініціативи міського голови Черкас. Волонтери приймають тут людей практично цілодобово, розселяють у місцевих гуртожитках.

Кожен переселенець отримує "бланк потреб", де має вказати, які речі першої необхідності хоче отримати. У холі видають їх окремими секторами. В одному - продукти, в інших - ліки, засоби гігієни, дитячі товари, одяг.

 

Серед переселенців понад 3 тис. дітей - від немовлят до підлітків. Багато вагітних жінок.

У центрі працюють медик і психологи, співробітник центру зайнятості, юристи.

- Спочатку була тенденція, що ми - як транзитне місто, - каже Гаркава. - Майже 90 відсотків людей день-два ночували, прийшли в себе після дороги та поїхали далі на Захід. Зараз ця тенденція змінюється і дедалі більше залишаються в Черкасах. Волонтери почали помічати, що до нас повертаються і ті, хто виїхав. Ми забезпечуватимемо і прийматимемо стільки людей, скільки буде потрібно.

12 270

людям на 12 квітня допомогли у волонтерському центрі в Черкасах. З них 3447 - діти. Найбільше переселенців тут із Харківської, Чернігівської та Сумської областей. Приїжджають також із Луганщини й Донеччини.

×