Селище Велика Димерка Броварського району Київської області розташоване за 34 км від столиці. До повномасштабної війни населений пункт був успішний і забезпечений. Там жило понад 10 тис. людей.
Російські окупанти почали обстрілювати Велику Димерку із 8 березня. Тоді ж і наступного дня в селищі стали з'являтися ворожі танки. Терористи заїжджали й розстрілювали всіх підряд, гатили по зустрічних автомобілях і будинках. Узяли під контроль частину населеного пункту й у подальшому продовжили бити по хатах і цивільній інфраструктурі. А 14 березня загарбники повністю окупували селище. До цього моменту Велику Димерку змогли покинути майже 6 тис. жителів.
Російські агресори масово розстрілювали цивільних. Убили десятки жителів селища. Також займалися мародерством. Зокрема, пограбували тамтешню школу - повиносили комп'ютерну техніку.
Велику Димерку звільнили від ворога 1 квітня. І хоч повільно, але там почали повертатися до життя.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала в селищі, щоб побачити, як воно відновлюється після пережитої окупації. Також поговорила з людьми та дізналася їхні історії.
СТЕРЛИ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ
Громадським транспортом із Києва до Великої Димерки нині добратися проблематично. Автобуси туди практично не ходять. Хоча до повномасштабної війни звідти щодня відправлялося понад 40 рейсів до райцентру та столиці.
Асфальтована дорога до селища пролягає між величезними полями, на яких вже зазеленіла озима пшениця. На шляху практично немає спаленої російської техніки. Комунальники добре попрацювали кілька тижнів після звільнення Великої Димерки і майже повністю прибрали залізяччя з траси.
Центр населеного пункту від росіян практично не постраждав. Він був для них своєрідною точкою збору, з якої вони роз'їжджалися на танках у різні боки. Часто для того, щоб обстрілювати житлові будинки.
До мʼясного магазину стоїть черга за харчами. Раніше місцеві купували продукти здебільшого у Броварах, але не можуть туди їздити.
Трохи далі від натовпу з подругою розмовляє 61-річна Надія Каратнюк у чорній теплій хустці з-під якої стирчить сиве волосся.
- 9 березня вони зайшли, - блимає почервонілими від втоми очима Надія Іванівна. - Шо в Заліссі (село поруч. – Gazeta.ua), шо тут вони давали дроту! А 14 числа так вообще вулицю Петровську знесли з лиця землі. Як стріляли й бігали попід хатами, то ми в погребах сиділи. У мене 14 березня на Петровського в хаті привалило брата й маму. Вони (росіяни. - Gazeta.ua) не допустили, щоб забрала.
Вулицю Петровську знесли з лиця землі
Загиблих рідних Надія Каратнюк забрала після звільнення селища від російських окупантів. Мати з братом померли не одразу, згадує.
- Забрала в морг машина-труповозка. І 9 квітня тільки ховали. Видно, "Градами" обстріляли. Вони ще двоє суток жили після того. Криша впала, а вони ще трохи держалися. Телефони то були. Останнє що мати сказала мені: "Прощай". Померли фактічески от голоду й холоду, - продовжує Надія Іванівна. - Написали, що було переохлажденіє (у документі про причини смерті. - Gazeta.ua). Не вказано, що жертви війни.
Жінка живе на іншому кінці селища.
- Я виїжджала, а чоловік залишився. То вони заходили у двір, наказали піднять руки: "Хто є в будинку?" Але в хату не заходили, не обшукували. Як ішли, то сказали: "Мир вашему дому", - додає Каратнюк.
Більшість місцевих виїхали з Великої Димерки після того, як селище окупували російські загарбники. Останній "зелений коридор" був 21 березня. Тоді Надія Іванівна покинула Велику Димерку.
- Стріляли так, що вже не було сил, - зізнається. - У нас тута горіли всі хати. Осьо по центральній вулиці десь десяток, як не більше. Ховалися в погребах, без світла й газу були. Місяць так сиділи. У мене літня кухня, то там пічка і плита. Дров трохи було - ото тільки на їжу. А так у холоді. Коли люди виїжджали, то нас везли лісами, щоб не попасти під обстріли. До Броварів їхали з чотирьох часов до одинадцятої вечора.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кадировці зносили все на світі. Їхали і стріляли всіх" - як Макарів і Мотижин оговтуються після звірств росіян
Через окупацію у селищі не вистачало продовольства.
- Хліба вообще не було, ніхто ж не завозив. Холодільніки не працювали - все м'ясо порозмерзалося, довелося повикидати. Трошки голодно було, - каже Надія Іванівна. - Їздили танки по бетонці, магазини грабили вони (російські військові. - Gazeta.ua). На Петровській було кадировці "вишивали". Знущалися над людьми. Страхіття!
Надія Карантюк повернулася додому одразу, як почула про звільнення Великої Димерки від окупантів.
- Було відчуття, що вони можуть повернутися, - плаче. - Та і щас ото живемо в напрузі. Уже все, що хочеш можна ожидать, а тоді не уявляли, що таке буде. Ніякої думки не було, що так близько підберуться. Пенсії ніхто не розносив останні два місяці. Чоловік чорнобилець, то за березень вообще не виплатили. У мене роботи немає. Працювала двірником у Броварах до цього.
Аби заробляти гроші Надія Каратнюк планує висаджувати овочі в теплицях, а потім їх продавати.
- Помідори, перець посажу. Трохи, але хоч якийсь заробіток буде, - говорить.
ВІДІБРАНІ ТЕЛЕФОНИ Й ОДЯГ
У Великій Димерці є кілька десятків магазинів, лікарня на 25 ліжок, дитячі садки, школи та ліцей. Тут був завод із виготовлення напоїв бренду Coca-Cola, що розбомбили російські окупанти. Працюють взуттєві виробництва та фермерські господарства.
Після звільнення селища від російських загарбників місцеві намагаються хоч якось повернутися до нормального життя. Виходять на вулиці, щоб сходити в магазин, побачити сусідів і поговорити.
- Пам'ятаю бій у Богданівці, а тоді танки з'явилися біля Coca-Cola (саме 9 березня завод компанії потрапив під російський обстріл. - Gazeta.ua). Потім під Скибином був сильний бій. Вони зайшли в селище й окопалися на зупинці "Димерка", - з господарчого магазину виходить 61-річна Ніна Шаповалова у весняній синій куртці та довгих сережках із червоного та чорного бісеру. - Біля мого дому через три хати жили (російські загарбники. – Gazeta.ua). Бачила шістьох. Ходили по хатах і забирали мобільні телефони, одяг. До нас теж заходили, але вже пізніше. Сказали: "Вы не переживайте. Нам нужен только бензин и телефоны". А на сусідній вулиці, через городи, то там забирали навіть кросівки і туфлі, куртки та теплі светри.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Вискочив на танк. Він розвернувся дулом на мене і бахнув!" - як оживає розбомблена Охтирка, яка першою зустріла російських окупантів
Через відсутність світла та газу їжу жителям доводилося готувати на мангалах. Варили борщ і пекли картоплю, згадує Шаповалова.
Ходили по хатах і забирали мобільні телефони
- Росіянам було страшно. Я скільки живу, а ніколи таких переляканих очей не бачила, - каже жінка з усмішкою. - Виїжджати з Великої Димерки не планувала, але в матері через нерви відмовили ноги. У той день вони (росіяни. – Gazeta.ua) заходили у двір та шукали бензин для квадроциклів, які украли в сусідів. А потім був сильний бій - автомати, міномети, ракети стріляли! Горіло у двох чи трьох місцях. Я дізналася, що в десять ранку будуть автобуси (евакуаційні. - Gazeta.ua). Підійшла запитати їх, чи можна збираться. Один автомат піднімає, а старший побачив мене і махнув йому рукою: "Опусти". Говорить: "Тетя, а почему вы не уехали? Вот с центра вашего города уже столько машин и автобусов выехало". А самі такі худюсінькі, малюсінькі та перелякані.
Виїхати з центру селища автобуси вчасно не змогли. Бо росіяни приїхали на бронетехніці в супермаркет за спиртним.
- З обох боків стояли машини та люди з клунками, які на автобуси зібралися. А вони їхали на танках, автомати направили на людей. Зайшли у "Фору" - загрузилися спиртним і поїхали. Я взяла з собою, що треба на перший час. Документи і шось раз переодітися. Жила весь час у Фастові, там було тихо.
Її будинок на вул. Горького не постраждав. Однак у сусідки матері хата повністю згоріла.
- Залишилося тільки частина одної стіни, батареї та труби. Видно, попало всередину, бо більш ніякі будинки не постраждали. Зараз стараємося по полях і траві не ходить, - зауважує Ніна Шаповалова.
РІЗАЛИ Й П'ЯНСТВУВАЛИ
Наслідки російської присутності видні ще на під'їзді до вул. Петровської - хати без вікон, із дахів посипалася покрівля. Деякі будинки згоріли повністю через влучання снарядів. На перехресті, неначе картковий будинок, склався цегляний дім.
Стіни сусіднього будинку майже повністю вціліли. Літній чоловік у дворі складає рештки шиферу на купу сміття. Приїхав допомогти родичам розібрати завали, пояснює.
Хвіртку відчиняє 67-річна Галина Рубанка в довгій сірій спідниці та малиновій хустці. На флісову кофту в ромбик одягла шерстяну жилетку. Від жінки пахне шкварками та тушкованою капустою.
Її будинок російські загарбники обстрілювали з боку города. Тому задня частина постраждала найбільше.
- Вони їздили танками. А ми ховалися в погребах, общалися по телефону. У хаті не можна було сидіти - вистріляно все на світі! Вікна повибивали, - Галина Сергіївна запрошує усередину дому.
З порогу в ніс різко б'є запах вологого вапна. Вікна ще не заклеєні плівкою. Тож у невеликій вітальні від вітру розвівається білий тюль. Зі стелі місцями посипалася побілка. Даху практично немає. Через це після дощів хату почало підтоплювати.
У малій кімнаті за деревʼяними дверима стоїть дитячий візочок - увесь вкритий білими крихтами. На ліжко впала рожева люстра, на підлозі розсипане скло. Валяються відклеєні від стелі шпалери.
- Ми вже одну комнату трохи прибрали. Ото в мішки все поскладали. У нас онуку 1,5 годіка. То його коляска, - пояснює жінка. - Нас 13 і 14 березня обстрілювали з пів девʼятої. Так стріляли, шо думала вже й не вийдемо з погреба. Хотіли, мабуть, куток наш зовсім знести. Говорять, що десь чоловік 70 убили. Із погреба визирнеш - і отак свистить! Даже в подвали заходили та вбивали.
У кімнаті також вибиті шибки. На стелі видно руді потьоки від дощової води.
- На вулицю вийти не можна було. Заходили в магазіни, крали машини, - згадує поведінку росіян Рубанка. - Двох сусідів закатували в погребі прямо. Іздівалися, а тоді пулі пустили в голови. До нас двоє підходили у військовій формі. Зять із ними говорив. Питали, чого не виїхали? Я стояла в погребі так, наче мене забетоніровали.
Галина Сергіївна живе зараз у сусідів. Інші члени родини перебралися до друзів.
- Ми неділю сиділи - не вареного, ніяких чаїв, нічого не їли. Але й не хотілося. Почистила яблуко, розрізала – половинку з'їла. Півтора літра води за неділю тільки випила, - продовжує місцева жителька. - Хоча хліб і консерви в нас були. Як тільки війна началася, то в магазинах була мука, крупи, всяке масло.
Ніколи б не могла подумати, що росіяни так знущатимуться з українців, зізнається Галина Рубанка.
- Така злость… За що? Я просто не можу уявити! - розводить знервовано руками. - У нас є хати, в яких просто крали, ламали меблі. Прийти на Україну і таке робить. За що? Ми вродє би понімали один одного. І в школі преподавали і російську, і українську мови. Що в нього в голові (у Путіна. - Gazeta.ua). Може, від тої розкоші, шо має - не понімає, хто такі люди.
Погріб, у якому родина Рубанки ховалася від обстрілів, збудували у 1970-х. Глибиною в кілька метрів. Він невеликий і там важко розвернутися навіть кільком людям. Але під час окупації жили 12 осіб.
У погребі на дерев'яному стільці досі стоять брудні миски, ложки та вилки. А на полицях і лавах горами лежать ковдри, старі матраци, пір'яні подушки. До цегляних стін притулилися листи фанери. Їх поставили, аби не так сильно дуло в спину, пояснює хазяйка.
- Тута надьожнєй, бо забєтоніровано, - долучається до розмови донька господині 46-річна Олена Корбут. Відкриває люк посеред подвірʼя біля клумби з жовтими нарцисами. - Тут ховали дітей.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сусідку розорвало на часті. Снаряд упав" - як живе Чернігів і приміські села після жорстоких бомбардувань
У такому підземному сховищі стоїть деревʼяна драбина. Місце, де сиділи дітлахи, вистелене жовтим поролоном - утеплювач, який зняли з будинку. "Шахту" будували для водопостачання.
- Чоловік люк закрив, зварив. Бо погріб боялися, шо засипле, - продовжує Олена. - Макарчик 18-місячний наш (онук Олени. - Gazeta.ua) плакав. То молоко нагріть, то памперс помінять. З мамкою сидів.
На даху підвалу під сонячними променями спить чорно-білий кіт. Він ховався разом із господарями від обстрілів і досі живе в погребі.
- Люди корів відпускали, як виїжджали. А росіяни свиней чужих різали, - згадує Галина. - Коло електрички там у нас молода пара худобу держала. Окупанти заходили, різали й пʼянствували. Жили тут у нас в своє удовольствіє.
ЛУПИЛИ ПО ВСІХ
На Петровській немає жодного будинку, який не зачепило під час обстрілів. За кілька дворів від перехрестя понад дорогою в ряд викладена купа сміття, яке раніше було домом. Шматки цегли, що відірвало разом із бетоном від ракетних ударів, перемішалися із рваним одягом, книжками та посудом. Поряд лежить залізна біла раковина, а на шифер і каміння сперлися деревʼяні двері, обклеєні фотошпалерами.
Біля розбитого будинку спиняється перехожий у потертій сірій куртці. Однією рукою тримає велосипед, іншою - гладить рудого вуличного собаку. З ним вітається односельчанка Світлана Циганок, 58 років.
- Ідемте я вам покажу рештки ракет. Лежать на городі, - каже. Її будинок зруйнували російські окупанти.
Хата на вул. Петровській дісталася Світлані від батьків. Понад 18 років із чоловіком робила ремонт. Торік виклали подвір'я сірою тротуарною плиткою. Для курей збудували сарай із залізними дверима. Його від бомбардувань знесло до фундаменту.
Стіни будинку вціліли. Але ударна хвиля винесла вікна та вхідні броньовані двері. За хатою стоять багаторічні яблуні та груші з обгорілими й обстріляними стовбурами. Поруч у ґрунті від снарядів і ракет утворилися метрові ями.
У хаті все тече
- Ракета попала тут, лежала отака болванка. І біля сараю. У дом мій не попала, бо його б уже не було, - розповідає Світлана Циганок. - Де такі вже згорені дома - то прилітало прямо в них. Я вообще не знаю, за шо браться. У хаті все тече.
Жінка виїхала з Великої Димерки 12 березня. У селищі весь час жив її чоловік Леонід. Від вибухів його контузило - тепер трохи недочуває.
- Чоловік ходив по вулиці, провідував старих. 92 роки було сусідці і 68 її сину. Баба лежача. Чоловік після первого обстрєлу пішов до їх побачить, чи живі. Це було 13 березня. Дивиться - а цей молодий вже помер! У нього до цього інсульти були. А баба кричить: "Льоня, дай водички! Оно, навєрно, Вова помер!" Представте, мати лежить, не може встать, а дитина померла рядом. І другого її сина осколком вбило на очах у чоловіка мого. Він якраз пригнувся.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Убили наших людей і їздили по тілах танками тиждень-два" - як зараз живе Ірпінь
Коли Леонід пішов за водою, то зустрів росіян. Ті сказали йому забрати 92-річну бабу до себе.
- Буряти чи хто, бо очі розкосі. Ну не чисті кацапи, - згадує зовнішність окупантів Світлана Миколаївна. - Сказали: "Шоб не лазил по улицах, а то застрелят. Матушку домой!" Принесли її до нас. У бабушки серце розривалося від ударів. З котами сиділа. Як чоловік уходив, то казала: "Льоня, не кидай мене". А він же в погреб її не затягне, бо Льоня метр піїсят, а бабушка висока та ще й хвора.
Сусідка загинула від ракетного удару, що росіяни нанесли по подвір'ю Світлани Циганок.
- Забрали її, коли вже наші ЗСУ вибили їх отсюда. Отак і сиділа у креслі мертва. Казали (українські військові. - Gazeta.ua), що по Димерці багато так хто сидів. Добре, що прохладно було, - додає Світлана.
ГРАНАТИ ПІД БОРОДИ
- А я як виїжджала, то маму свою в каляску посадила, в якій гній возила, - городами до сусідки заходить 65-річна Катерина Булгак. Почула розмову, коли поралася по господарству. - Сусідка одна вийшла, серед дороги впала і вмерла. Чи стрес такий получила, чи шо. Вони не виходили до цього, на свічці воду підігрівали, шоб чуть-чуть тепле попить. А тоді, як трохи перестали гупать, то всі вийшли і я сказала, шоб до нас переходили. Токо дойшла і впала. Дома в садочку прикопали, положили в кульок целофановий. Тоді дочка вже перепоховала, купила труну.
- А тих, шо вбило осколками, то їм під бороду ложили гранату (росіяни. - Gazeta.ua), - зауважує Світлана. - Думали, що як хто підійде, то підірветься. У мене мама в Германії була, забирали її, то казала: "Німці такого б точно не зробили!"
- Хіба б нємці насіловали 3-річну дитину? - зі злістю в голосі кричить Катерина Степанівна. - Дєвочку насіловали в Богданівці (село за 2 км від Великої Димерки. - Gazeta.ua). Чоловік заступився, то його сразу вбили. Це якісь приторможені люди.
Найстрашніше у Великій Димерці було із 14 по 17 березня. Тоді житлові будинки російські окупанти обстрілювали кожні пів години.
- Лупили по всіх, - згадує Булгак. - Я маму забирала з хати, а вона впала. Піднять не підніму. І оце токо начінаю пробувати, а вони через голову - бах-бах! Я на матір бігом лягаю і її прикриваю.
- 12 числа вечором після шести було, - додає Світлана Циганок і показує в бік будинку Катерини. - Оттуда летіло і свистіло до такої стєпєні, що уши закладувало. А потом тіки - гах! А 13-го був первий коридор, і я виїхала.
Звʼязку із рідними не було. Світлана Миколаївна кілька тижнів не могла додзвонитися чоловікові.
- Переживала, - на очах жінки виступають сльози. - І на колінах стояла. А 15 числа числа в нього телефон кацапи забрали. Я дзвоню, а він: "Повторите еще, я вас плохо слышу". Я кинула свій телефон і вже в мене надєжди ніякої не було. Думаю: це всьо вже, немає. А 17 березня додзвонилася до сусіда. Вони сиділи всі 30 чоловік разом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Доки Путін не здохне - нічого не скінчиться": як вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни
Під час евакуації 21 березня місцеві жителі Великої Димерки зібралися в центрі біля селищної ради. Росіяни запитували, хто "старший". Однак староста Анатолій Бочкарьов 6 березня втік.
- І наш батюшка теж втік, Московського патріархату, - зазначає Циганок. - Він був у шоці, бо даже не знав, шо вулиця була колись Покровська, а тепер Петровська. Якби він не виїхав… У нас тут був хлопчина, його прозвали "Безсмертний". Він по всіх погребах ходив і допомагав людям.
Підходить чоловік невисокого зросту в чорному одязі. На обличчі сива щетина, розгублено опускає додолу стомлені очі. Це - Леонід, чоловік Світлани.
- Я переїхала 2005-го сюди, - розповідає жінка про будинок. - Думала, кришу перекриємо. Тут була літня кухня, велосипеди, тачки, вся посуда.
Світлана дістає з кишені телефон і показує відео. Видно, як на дорозі біля будинку Циганків лежать тіла загиблих мирних жителів між уламкали будинків і спаленими машинами. Гортає фото - двір Світлани до війни був засаджений квітами та декоративними деревами.
- Мої туї, - із сумом згадує жінка. - У будинку сестри жили росіяни. Там досі стоїть ворожа техніка - танк, бензовоз та бронемашини.
3 
1
Коментарі
1