Привіт, кумо! Лондон на Різдво виглядає дивно: один день на рік це не столиця Англії, а закинуте місто, по якому де-не-де ходять індуси, турки, нігерійці та хасиди. Усі інші сидять родинами вдома, запивають індичку літрами вина, і до темряви в більшості вже двоїться в очах. Навіть мій чоловік, який до організованої релігії ставиться з глибоко вкоріненою підозрою, познаходив різдвяних пісень і слухає їх цілими днями.

Цього року ми були в гостях у його родичів у Америці. Там по телевізору під мелодію "Щедрика", на яку ми співали "Прийди-прийди, господарю, подивися на кошару", рекламувався якийсь непотріб, типу модифікованої газонокосилки.

— Це українська пісня, — сказала тоді я.

— Ага, звичайно, — відказав Дарел.

Підозрюю, що він добре не розчув. Але коли пісня заграла в нас удома, виявилося, що вона має зовсім інші англійські слова. Від щедрика і "прилетілої ластівочки" нічого не лишилося. Але мелодія була наша, рідна. І я повторила:

Українці винайшли колесо, радіо та фаршировану рибу

— Це українська пісня.

— У тебе все українське, — зреагував чоловік. — Енді Воргол — українець, Чак Паланік — українець. Українці винайшли колесо, радіо та фаршировану рибу.

Це була брехня, бо про колесо я ніколи не говорила.

— А пісню цю написав Бах чи Бетховен, — додав Дарел.

Уявляєш? Мені не шкода! Хай слухають нашу пісню, хай навіть продають під неї газонокосилки. Але ж хай визнають, що вона наша!

За хвилину я піднесла йому до очей комп"ютер. Там було написано: "Carol of the Bells" адаптована з древнього "Щедрика" в обробці Миколи Дмитровича Леонтовича, вперше пролунала 1916 року в Київському університеті.

Тепер Дарелу трохи незручно, що хотів відібрати в мене пісню, і він її грає для мене щогодини. І навіть погодився на українськість Енді Воргола.

×