Українознавство

Чому про нас так мало знають? Це питання нещодавно обговорювали в Українському інституті в Лондоні кілька дуже поважних представників українських студій: доктор Френк Сисин із Канади, директор центру Петра Яцика; доктор Сергій Плохий із Гарвардського університету; доктор Андрій Портнов, нині лектор Гумбольдтського університету, та доктор Рорі Фіннін, керівник українських студій Кембриджського університету.

Усі ці панове собаку з'їли на українознавстві і знають, як важко зацікавити західних студентів вивченням української мови, навіть коли така можливість існує. Проте позитиви є: в Кембриджі та в Колумбійському університеті Нью-Йорка українську вивчають і дослідники, яким вона потрібна для роботи в архівах, і студенти. На лекцію Оксани Забужко в Кембриджі кілька тижнів тому прийшли майже сотня людей, багато з них – неукраїнського походження. До речі, нещодавно Забужко видала свій фоліант "Музей покинутих секретів" англійською мовою, і він продається на Amazon'і.

Керівник центру українських досліджень у Кембриджі Рорі Фіннін – американець ірландського походження.

Але з простим фактом не посперечаєшся: до українських відділів університетів черги англосаксів не стоять. А майже всі університети Європи і світу зі славістики знають тільки русистику і ще трохи полоністику, але не україністику.

У західній пресі з'являється новина про стосунки України та Росії – переважно газові, одразу ж подається коментар російської сторони. І тільки за три дні, коли історія вже нікому не цікава, дає офіційну відповідь речник того чи іншого міністерства в Києві

Комусь це може видатися неважливим, порівняно зі, скажімо, браком іноземних інвесторів. Але насправді для широкого світового загалу це важливо ось чим: якщо, наприклад, я західний журналіст і роблю матеріал про Юлію Тимошенко, то мені потрібен коментар про те, звідки вона і якою мовою говорить. Якщо в моєму університеті є українознавці, я візьму цей коментар у них. Якщо ж нема, то я візьму його в дослідників російського культурного світу, яких скрізь чомусь вважають знавцями й України в тому числі, і цей коментар буде суттєво відрізнятися.

Окрім центрів українських студій, є ще одна дуже важлива прогалина: український піар. Рік за роком спостерігаю одну й ту ж картину: у західній пресі з'являється новина про стосунки України та Росії – переважно газові, одразу ж подається коментар російської сторони, нові й нові коментарі й цитати сиплються з боку Росії, а особливо "Газпрому", чиї піарники завжди доступні для інтерв'ю іноземними мовами. І тільки за три дні, коли історія вже нікому не цікава, дає офіційну відповідь речник того чи іншого міністерства в Києві. Якісь круті піарники у провладних сил нібито є, але що вони роблять, неозброєним оком не видно.

Війна коментарів чи війна пропаганди, якщо хочете, – це не справжня війна. І то слава Богу, бо з таким підходом – відстрілюватися через три дні – не хочеться про це й думати.

Але замислитися є про що. Про нас мало хто говорить, і ми про себе майже не говоримо. А говорити треба. Навіть якщо нашої літератури практично ніхто не знає, а газ ми продули, то інколи дуже корисно так і сказати: "Так, нашу культуру мало хто вивчає, а газ ми, як би то сказати, трохи програли. Але принаймні ми стежимо за тим, що говорять у світі, і з нами можна вести розмову"