Белла майже не бачить.

— У менья катаракта, — каже вона і ловить мою руку в свої долоні, коли їй кажуть, що в кімнаті ще є Світлана. Їй 88, і вона вже й недочуває, тому інколи її доводиться перепитувати. Але співати вона починає сама.

— Спи, младенец мой прекрасный, баюшки-баю... — починає російською. Доспівує до кінця, потім каже, що переклала цю пісню на ідиш, і починає співати її так: "ой люлю-люлю".

Белла втекла з Бессарабії, з Аккерману, в 1939-му. За п"ять років місто стало Бєлгород-Дністровським. Це тепер Україна, але Белла зросла в Румунії.

— У нас было много русских друзей, — каже вона.

Місцевих комуністів покидали в тюрму

Я уточнюю: росіян чи українців? Але схоже, що за її юності різниця між одними і другими була не дуже очевидна. По селах говорили по-українському. "По-хохлацьки", — уточняє Белла. А в містах — по-російськи. Її мама була вчителькою російської мови (хоч російську школу румуни закрили) і навчила її російських пісень і віршів, а друзі навчили українських.

Відправивши Беллу в Лондон, батьки лишилися в Бессарабії. За рік її анексував СРСР, брата Белли забрали в Червону армію, місцевих комуністів покидали в тюрму, а ще за рік прийшли німці і вбили її батьків.

Белла говорить спокійно. Вона прожила тут уже 70 років, народила чотирьох дітей, має 12 онуків, очікує третього правнука. Здається, їй уже не болить неймовірна трагедія її родини і народу, не дивує власне спасіння. Хочеться лише встигнути виспівати й виговорити все, що знає. Белла співає і співає.

Зрештою їй час повертатися до будинку, де під медичним наглядом живуть літні євреї. Вона бере мене за руку, дивлячись у небо, і запрошує як-небудь приходити. Їй здається, що у нас вийшло б заспівати в два голоси.

×