Дарко

Дарко виявився не хорватом, як я думала, а сербом. Навіть не зовсім сербом. У Лондоні він із 1990-х років, утік сюди після війни. Спершу, каже він, взяв до рук зброю добровольцем, а потім виявилося, що його походження — батько серб, мати хорватка — вже не влаштовує прихильників чистоти раси. Він утік у Британію, завів тут бізнес, дівчину, купив хату, готувалися до дітей, та щось не склалося в стосунках.

Ми познайомилися випадково й розговорилися про балканські страви та вина. І я запросила його на виставку вина, на яку ходжу щороку — куштувати французьке і боятися появи українського.

На виставці виявився стенд із балканськими винами, але вони Даркові не сподобалися.

— Словенське? — бурчав він. — Та словенців би й у помині не було, якби не хорвати із сербами.

Я запросила його на виставку вина

Я сказала йому, що він не перший балканець, який сповідує ідею панславізму, але страшенно жене на сусідів. Ті ж словенці, коли я з ними спілкувалася, виступали за культурний взаємообмін з усіма, аби тільки не з сербами — ті й неграмотні, й дикі. Він сказав, що не такий, бо для нього всі однакові, й одразу перейшов на македонців і чорногорців, про яких йому було також що сказати.

Незабаром Даркові набридло ходити між стендами виноробів, і він почав тягнути мене до себе додому.

— Пішли, — казав він і без особливих реверансів робив непристойні пропозиції.

— Ні, дякую, — казала я, — мені й без цього непогано.

— Ну як хочеш. Тоді поїхали, я тобі покажу свої старовинні колонки.

Від колонок я також відмовилася. Можливо, мені й цікаво було б подивитися на них. Можливо, я навіть погодилася б на його непристойні пропозиції. Але в його очах блищало щось таке, чого я раніше не бачила: незакінчена війна.

Ми попрощалися, і я так і не запитала, на чиєму він був боці.