Випускники Худоліївської школи відзначать 55-річчя свого випуску

 

Добрий день, шановна редакція любимої нашої газети. Велике спасибі, що знаходите теми і слова, які цікавлять більшість простих людей України.

На фотографії — мої дорогі однокласники, учні Худоліївської середньої школи Оболонського (тепер Семенівського) району 1953 року випуску. Цій фотографії 23 червня буде 55 років. Це перший випуск дітей, які пішли в перший клас у жовтні 1943-го, одразу після звільнення нашої території.

Тільки той, хто пережив ці часи, знає, як тоді нам жилося. Голі, босі, голодні й холодні ми з радістю бігли до школи. Вірили в краще майбутнє. Де могли, підставляли свої дитячі плечі матерям. Тож ціле літо (канікули) працювали в полі і вдома. Ні про яку оплату за труд і мови не було, бо й нашим батькам (у більшості матерям, бо батьки наші залишилися в чужих землях лежати по всій Європі) за роботу в колгоспі ставили трудодні, на які хіба що 100 г зерна давали. Всі ми бачили і розуміли: треба відбудовувати зруйновані села і міста.

Я ще й тепер відчуваю запах горілого зерна. Через наше дитинство двічі прокотилася лінія фронту. Коли відступали наші війська, палили хліб прямо на полі, щоб не дістався ворогу. Та коли тікали німці, ті палили зерно на складах. Палили й хати селян, якщо щось запідозрювали. Нам не потрібні були фільми жахів, ми все це бачили в житті, а тому виховувалися на літературних героях.

Починали читати і писати на клочках газет. Писали соком з бузини гусячим пером. А вже в четвертому класі появилися і зошити, і підручники (нехай один на 2–3 учнів, та ділилися). Згодом розбагатіла й сільська бібліотека, тож уже було що читати. Хоч освітлення — це каганчик, а пізніше — керосінова лампа. У вільний від роботи і школи час ми збиралися і разом учили уроки, у нас не було двієчників.

А на фотографії ми в день випуску. У той рік випускні вечори заборонили, то ж у класному приміщенні нам вручили атестати, і ми залишилися самі. Разом провели ніч і пішли зустрічати світанок. Шкода, що не було з нами наших чудових учителів — то не їх вина, такий був час. А ми, як у Шевченка, "розлізлися межи людьми, мов мишенята". Вчилися, відбудовували зруйновані міста, піднімали цілину, охороняли кордони держави. Всі стали гідними, достойними людьми. Тепер більшість на заслуженому відпочинку (та не з того ми покоління, яке пасивно відпочиває), допомагають дітям, онукам. У декого вже і правнуки є. Та не всі й дожили до цього часу.

Тримаймося, друзі. Будемо вірити, що ще побачимо і нашу відроджену Україну і підемо за межу з вірою в щасливе майбутнє наших дітей і онуків.

Євдокія Кирилівна Прохорович (колись Дуня Гусинська), м. Комсомольськ

×