Чотири роки тому я вийшов на Майдан і пов'язав на куртку акуратну новеньку "єврострічечку". А день у день рівно три місяці потому зняв її — пропахлу димом, із плямами "коктейлю", що мішав на Грушевського, та крові поранених, яких виносив на Кріпосному.
Хто вважає, що все було даремно — погляньте на дві сусідні слов'янські республіки, на сході та півночі від нас. Порівняйте проблеми, що стоять перед нами й перед нечисленними нормальними людьми у цих двох країнах. І зробіть висновки.
Хто вважає, що все вже закінчилося — порівняйте, чого ми хотіли тоді і що маємо зараз. І також зробіть висновки.
Революція гідності ще не довершена. Ми просто взяли паузу на війну з Імперією зла та освоюємо нові методи. Адже далеко не для всіх проблем адекватним інструментом є палені шини. Значно складніше працювати із законами, виборами, партіями, судами. Але як тоді зуміли освоїти "коктейлі", так само тепер освоїмо політику з юриспруденцією. Куди ж ми дінемось.
Чотири роки тому я написав у "Фейсбуку", що не вірю в успіх Євромайданчику. Що все це не має шансу на перемогу. Але не піти туди — це жити потім із соромом і ганьбою, у незлагоді із своїм сумлінням. Виявилося, що таких само, хто не вірив у перемогу, але не міг не прийти, набралась критична маса — і все зрушилося з місця. Гадаю, так повториться ще не раз.
Історію рухає не розрахунок на перемогу, а страх ганьби за ухилення від боротьби. І скоро ми зробимо наступні кроки вперед. Як і тоді, у нас просто не буде вибору.
5 
35413
Коментарі