Українці хочуть сильного лідера. Чи перетворить це нас на Росію-лайт

Тривога, українці хочуть для себе диктатури! Подібні настрої з`явилися в соцмережах від середини серпня й відповідальні громадяни не заспокоїлися дотепер. Саме ті, кого в Україні вважають лідерами думок у націонал-демократичному таборі, називають оприлюднені 18 серпня висновки соціологів підтасованими й маніпулятивними. Адже остання соціологія показала: українці готові поміняти демократію на так звану сильну руку. Запит на сильного лідера роблять 58% опитаних. Спільнота, котра підтримує демократичні цінності, переконана: соціологи виконали замовлення чинної влади, що працює за питомо російськими політичними лекалами. А саме – під прикриттям війни впевнено стає на шлях авторитаризму.

Чи все так страшно? Чи справді зачищений від альтернативних думок задля панування "Єдиного марафону" широкий інформаційний простір робить свою чорну справу й програмує українців на прийняття диктатури? Якою Україна ввійде в перемогу і чи не перетвориться на Росію-лайт? Відразу скажу: така загроза є, бо подібні тенденції вже існують та проявляються. Особливо щодо такої собі полегшеної версії "русского мира", який за вже майже неприхованої підтримки Офіса президента комфортно створюють собі на нашій території "хорошие русские".

Проте уважніше вивчення проблеми, яка насувається, дозволить тим, хто мислить критично, розрізнити потреби українців не лише під час війни, а й загалом у складні часи (про два роки з ковідом, здається, вже забули, а дарма) та пропозиції від влади у відповідь на суспільні запити. Якщо придивитися й прислухатися, прийде розуміння: шанси закрутити гайки чинна влада має. Для цього в неї є всі ресурси, включно з фінансовими. Але довго це все одно не протримається. Принаймні доморощений диктатор чи правитель із авторитарним баченням світу втратить довіру громадян в рази швидше, ніж в Україні триває гаряча фаза війни з Росією станом на момент, коли ви це читаєте.

 

Зверніть найперше увагу на різницю між поняттями "сильна рука" і "сильний лідер". Зазвичай силу рук, тобто намір притиснути до нігтя, озвучують або й демонструють морально слабкі, ідеологічно нікчемні та загалом безвідповідальні особи. Які не є особистостями, натомість були, є і будуть персонажами протестної народної творчості. Варто згадати хоча б Віктора Януковича. Цей нібито відповідав запиту на сильну руку та міцного господарника. Але цей грубий, майже двометровий недорікуватий дядько з сумнівною освітою спершу 10 років боявся російського президента, а потім злякався повсталого народу і зайцем дременув шукати захисту в меншого для себе зла – Путіна – від більшого – українців, озброєних саморобними фанерними щитами й кийками.

Натомість сильний лідер – передусім не особа, а особистість, готова взяти на себе відповідальність. Та навіть піти з керівної посади, якщо зрозумів, що в критичній ситуації не впорався. У цьому контексті політично й соціально активні українці найчастіше згадують британського прем`єра Вінстона Черчилля. Тому так гаряче полюбили Бориса Джонсона, чиїм кумиром Черчилль є і який навіть написав про кумира белетризовану біографію. При тому, що сам Черчилль за життя наробив чимало такого, за що людині на його посаді та з його статусом треба соромитися. Загалом до 1940 року, коли він очолив британський уряд та опір гітлерівській Німеччині, Черчилль вважався політичним невдахою. Хоч мав літературний талант, із часом відзначений Нобелівською премією. Проте він у потрібний для його країни час опинився на потрібній посаді, взяв на себе відповідальність спершу за Британію, пізніше – за звільнення Європи від "сильних рук". І програв диктатору Сталіну боротьбу за Східну Європу – демократія, озброєна правилами й законами, здебільшого пасує перед диктатурою, озброєною сокирою та ломом і вважаючою правила й закони ознакою слабкості.

Тобто сильна рука, яка має владу і тому ні з ким не рахується, здебільшого посуває сильного лідера. Який наділений відповідними знаннями, моральними рисами, правильними для демократичних перетворень візіями – але не має за собою інформаційної та фінансової підтримки. До всього в пострадянській Україні – колишній політв`язень Мирослав Маринович назвав її "українською радянською незалежною соціалістичною республікою" – досі існує нерозуміння, як працюють демократичні інститути. Але цілком зрозуміла російсько-радянська модель, описана формулою "я начальник – ти дурак".

Фокус і, як наслідок, плутанина в тому, що для переважної більшості українців сильна рука і сильний лідер – одне й те саме. Проте від сильного лідера громадяни хочуть сильної руки, яка б навела порядок. Та сильна рука сама по собі ладу не наведе. Навпаки, занурить державу передусім в управлінський хаос, чим ускладнить життя тим-таки людям. Яскраво проілюструє це твердження народний анекдот. Отже, батько з сином складають сніп сіна. Син набирає на свої вила стільки сухої трави, що держак не витримує тиску й ламається. Вила стають непридатними. Син гордо каже батькові: "Тату, диви, який я сильний!" На що чує у відповідь: "Ти не сильний, сину. Ти дурний".

Сильна рука здатна зачистити тих, хто в опозиції. Сильний лідер до опозиції дослухається і йде на діалог. Проте сильний лідер чудово розуміє: існування в Україні навіть найменшого прояву "русского мира" – не опозиційна і не альтернативна думка, з якою демократ мусить рахуватися. А ворожий осередок, який треба ліквідувати сильною рукою. Сильна рука поставить на хлібні державні посади родичів, кумів, сватів, друзів дитинства чи друзів своїх друзів. Сильний лідер віддасть перевагу фахівцям своєї справи. За умови, що такий фахівець жодним чином не пов`язаний із ворогом, у нашому випадку – з Росією чи російським. Сильна рука дбає про те, як би нацарювати й вчасно втекти. Сильний лідер навіть не думає царювати.

Тому українці, заявляючи про брак сильної руки при владі, насправді мають на увазі сильного лідера. Який, наприклад, здатен покращити ситуацію в воюючій країні не рішенням додати пару сотень до мінімальної зарплати чи пенсії, а рішенням максимально послабити тиск на бізнес та не заважати втіленню приватних ініціатив. Якщо, звісно, там не зашитий російський наратив. Українці справді прагнуть сильної, відповідальної влади. Натомість нам пропонується формат, який дозволяє зашивати в тіло війни всі гріхи, всі прояви некомпетентності й корупції, всі загравання з "хорошими росіянами". Мовляв, війна все спише. І далі переможцями будуть вважатися не ті, хто зараз на полі бою, а ті, хто за їхніми спинами направляє дурну силу всередині країни зовсім не в тому напрямку.

×