Ефект "Юрика": чому фальшиві сльози занурюють нас в "русский мир"

24 серпня канал СТБ показав у прайм-тайм військову драму "Юрик". Стохвилинна телевізійна стрічка стала лідером слоту і дала каналу захмарні рейтинги. Прем`єрі передувала реклама в соцмережах, і після показу глядачі – точніше, глядачки – завалили авторів вдячними коментарями. Ось типовий: "Проревіла весь фільм і плачу досі! Дякую вам за чесне кіно про наше сьогодення!" Це можна було вважати успіхом, якщо б стрічка не розлютила іншу, активнішу частину суспільства. Що ж не так з "Юриком"?

Подібна реакція на вигадану історію, художню стрічку, непозбувно бентежить на фоні щоденних новин про непоправні втрати на фронті і в умовному тилу. Так, умовному, бо нещодавно уламки від російських ракет убили ще двох молодих киян. Звісно, можна цинічно сказати: хто такі ці люди, чому за ними треба плакати, ми ж їх не знаємо. Але кожна загибла в цій війні людина – реальніша за персонажів телефільму. Тим не менше, розчулені жінки не встигають міняти серветки, витираючи очі під час перегляду.

Високий рейтинг та глядацькі подяки можна було б уважати успішним успіхом, аби "Юрик" не розлютив іншу, активнішу частину суспільства. Насамперед – вихідців із Маріуполя, котрим пощастило вирватися з пекла російської облоги. Бо саме в обложеному Маріуполі починається історія. Одинадцятирічний Юрик сам-один пробирається з рідного міста до родичів, котрі чекатимуть його на польському кордоні, аби вивезти далі до Естонії.

 

Сценарій має реальну основу. На початку березня 2022 року одинадцятирічний хлопчина самотужки, лише з поліетиленовим пакетиком у руках, дістався з небезпечного Запоріжжя до безпечної Словаччини. Історія зворушлива й справді проситься як не на теле- чи кіноекран, то бодай у перелік нашої міфології воєнної доби. І якби автори "Юрика" залишили в історії Запоріжжя чи назвали будь-яке інше наближене до південно-східних кордонів місто, навряд би їх накрила хвиля обурення й, без перебільшення, народного гніву. У результаті творці спершу огризалися, потім – ображали маріупольців, які, цитата, "голосували на російських референдумах", і нарешті – вибачилися та прибрали "Юрика" з усіх платформ, на яких стрічку можна було переглянути.

За версією авторів, у Маріуполі під час облоги був мобільний зв`язок, що дало можливість дзвонити до родичів за кордон. Також була електрика, газ, підвали на екрані мають досить прийнятний вигляд і не є звичними сховищами. І що розлютило маріупольців найбільше – "зелені коридори" для евакуації, облаштовані ОБСЄ. Виїзд із обложеного міста в фільмі також забезпечила ця організація.

Реальність була з точністю до навпаки. Її можна і треба бачити в документальній стрічці "20 днів у Маріуполі", до якої апелюють противники "Юрика". Звісно, можна у відповідь заявляти про правду життя і правду художнього твору, які не завжди корелюються. Вигадана історія не буде цікавою, якщо чітко дотримуватися правила розповідати правду, тільки правду і нічого, крім правди. Але подібні твердження не до всього застосовуються.

Ось показовий приклад. 23 червня 1943 року до чеського міста Терезин прибула делегація Міжнародного Червоного Хреста. Мета – на власні очі побачити умови, в яких тримають євреїв. Адже на той час оповіді про їх масові знищення нацистами та нелюдське ставлення до живих охопили, без перебільшення, всю планету. Бо Голокост і був злочином планетарного масштабу. Та замість брудних бараків, немічних людей, катівень, печей та газових камер делегати побачили маленький рай: чисті вулички, клумби з трояндами, кафе, ресторани, а головне – щасливих митців, кожен із яких в умовах гетто реалізує себе.

Все було організовано за особистим наказом міністра пропаганди Третього рейху Йозефа Геббельса та під контролем Адольфа Айхмана, куратора так званого "єврейського питання". Коли задоволена побаченим делегація поїхала, бутафорський концтабір залишили для подальших зйомок пропагандистського фільму. Його зняли, та показати не встигли: Третій рейх упав.

Приклад абсолютно ревалентний. Бо теж дозволяє говорити про допустимий відсоток художньої правди у творі на основі реальних подій. Як можна показувати, що не все так погано в нацистському концтаборі, так допустимо показати, що не все так однозначно погано в обложеному місті, яке систематично нищили рашисти. Єдина відмінність: те, що робив Геббельс, було свідомою, махровою, беззаперечною пропагандою. Натомість творцями "Юрика" керувало бажання продати вразливим глядачам якнайбільше сліз. Розчулити безмежно, змусити за валом емоцій вимкнути критичне мислення. Частково це вдалося.

І з цього місця я б не згадував більше про Маріуполь. Бо, переселивши Юрика в Запоріжжя, Херсон, Миколаїв чи Бердянськ, творці стрічки все одно не змінили б підходів та працювали на озвучений вище результат: змусити глядачів плакати. Сльози в Україні продаються найкраще, і не лише під час масштабної війни. Ба більше: до початку російського вторгнення 2014 року й навіть до Революції гідності сльози продавалися дуже добре. Йдеться, хто не зрозумів, про телевізійне кіно.

Працюючи в кіно- і телевиробництві вже двадцять п`ять років, я не раз і не два бував на проєктних нарадах. Запускаючи черговий проєкт, продюсери починали з питання: "Кого в цій історії найбільше шкода?" Всі розмови про те, що співчувати героям не означає автоматично жаліти їх, завжди натикалися на стіну нерозуміння. Вірніше, не так: розуміння, що треба створювати штучну потребу мільйонів глядачів у жалості як такій.

Змушувати плакати в неприродний спосіб – те саме, що штучно викликати блювоту, якщо треба прочистити шлунок. Але страждання вигаданих персонажів, які змушують плакати, нічого спільного не мають з такими поняттями, як сльози радості чи сльози очищення. Наслідок такого підходу – знецінення себе як людини з можливостями та нас як нації героїв-переможців. Десятки років телевізійних сліз, ще й створених на два ринки, з урахуванням питомо російського менталітету, занурили дуже багатьох у інфантильний безвідповідальний "русский мир". Де нарікати себе жертвами, яким увесь світ винен і яких ніхто не любить та не розуміє, – значно простіше, ніж почати позитивні зміни з себе.

Ось у чому "казус Юрика". Не лише в згадці про Маріуполь всує й ретравматизації тих, хто пережив жахи щоденних обстрілів. А загалом у наслідуванні питомо російських, ворожих лекал. Які передбачають фальшиві сльози жалості замість правдивої емпатії. І не передбачають історій про перемоги та переможців.

×