Рух до мирних перемовин: рівняння з надто багатьма невідомими

Чи зʼявиться спільний план миру України та Заходу? Активна воєнна та дипломатична осінь. Одночасно дії та зусилля і щодо зміни військового статусу-кво (Курський прецедент), і щодо мирного процесу на різних міжнародних майданчиках (намагання залучити, зокрема, Глобальний південь до українського бачення миру).

24-25 вересня, як відомо, відбудуться дискусії на Генасамблеї ООН, а також численні двосторонні зустрічі, де Україна представить принципи/складові руху до миру, і які передуватимуть Другому саміту миру (попередньо у листопаді).

Усі все ніби розуміють - про масштаби війни, реально дієві механізми та наслідки бездіяльності/уповільненості, які породжують нові ризики (пауза взимку та навесні з виділенням допомоги у Конгресі - як наглядний приклад). Але конкретика все одно дається складно.

Так само усі розуміють важливість осені. Бо саме зараз формується/може сформуватись підхід руху до миру. І саме зараз має значення таймінг - напередодні зими, традиційно складної для критичної інфраструктури України, та з огляду на можливе випадання на певний час США з активної зовнішньої політики у пост/виборчий період, коли формуватиметься нова адміністрація.

Сполучені Штати обережні. А Європа - дивиться на США. Глобальний Південь проти війни, але економіка - перш за все. І, тим не менше, ми маємо активно говорити про ті інструменти, які нам необхідні. Адже війна Росіі проти України показала значно більше, ніж війну однієї країни проти іншої. Вона показала те, що є країни/режими, для яких цілепокладання носить виключно агресивно-експансіоністський (а не споглядальний та творчий) характер, а війна стала способом ведення зовнішньої та внутрішньої політики.

У цьому сенсі будь-який політично-дипломатичний характер без військової переваги не матиме результату. Оскільки країна-агресорка вважає, що саме війна дозволяє їй досягати цілей, хай навіть і глибоко хибних, з точки зору перспективи самої ж країни. Тож, спочатку треба створити запит на мир у Росії. На те, щоб саме рух до миру став якщо не єдино можливим, то хоча б прийнятним способом ведення політики.

А для цього усі противники війни - Україна, Захід та країни інших регіонів - повинні мати бачення, як довгострокове, так і покрокове. Мало хто на Заході усвідомлює, що між заморожуванням війни без такого бачення та сталим миром може бути ціла прірва, якщо перше не буде передбачати саме покрокового наближення до цільної стратегії України та Заходу руху до миру.

Днями побачила напрочуд точну оцінку ризиків просто заморозки воєнних дій без руху до сталого та справедливого миру, яку висловив один австрійський аналітик. Він, зокрема, сказав, що у такому разі Україна залишатиметься територією ризиків. Як для власних громадян, які при виборі повертатись чи залишитись закордоном - обиратимуть друге. Так і для західних інвестицій, з точки зору розбудови мирних сфер економіки. Якщо не припинити фактор потенційності відновлення масштабних військових дій, будь-які великі проєкти щодо України будуть під питанням. Тим часом Кремль використовуватиме час для зміни демографії на окупованих українських територіях - так, як це він робить у Криму та частині Донбасу ще з 2014 року, а також для поповнення ресурсів щодо можливої нової військової атаки.

Отже, почати рухатись до миру можна лише через масштабну постановку питання. Для цього потрібне бачення. Спільне, України і Заходу, і далі - покроковий рух. Президент України планує представити український план руху до миру на майданчику Генасамблеі ООН та у ході двосторонніх зустрічей, зокрема з президентом США. Питання у тому - чи є у Заходу таке ж відчуття таймінгу, розуміння необхідності формування цілісного підходу тут і зараз.

Адже Захід все відкладає формулювання чіткої стратегії щодо війни, яка передбачала б відхід від статусу-кво на виснаження. Хоча логіка розрахунку на довгу війну, розтягнуту в часі, як найменш ризиковий варіант і для самого Заходу, показала свою хибність. Кремль відверто демонструє, що: 1. хоче зруйнувати Україну як таку, а не просто захопити окремі частини (у цьому сенсі за російської військової переваги не буде цьому кінця-краю); 2. буде і далі намагатись руйнувати західну/європейську безпеку та інституції.

Для початку треба окреслити чітко сфери/виміри/майданчики війни. На Заході визнають, що поряд із гарячою війною в Україні, йде гібридна на самому Заході. Але ці оцінки ситуації носять точковий/прецедентний характер, без цілісного усвідомлення комплексності проблеми.

Натомість, бачимо пінг-понг з приводу питання розміщення систем ППО на східних та південних флангах, коли звучить аргументація щодо необхідності погодження всередині НАТО, а тим часом попадання уламків російських військових обʼєктів на територію Польщі, Румунії, країн Балтії - вже стає нормою.

Можливо, саме ці країни, Східного та Південного флангів (зокрема, через посади єврокомісарів Євросоюзу), будуть більш активно відстоювати ідею новоі безпекової політики НАТО у регіоні.

Але, безперечно, рішення системного характеру на сьогодні залежать від США. У цьому сенсі обговорення на Генасамблеї ООН та у ході зустрічей на її полях мають показати:

1. Наявність/відсутність спільного бачення України та Заходу щодо підходу руху до миру та його покрокової конкретики.

2. Рішення втілювати цей підхід до чи після формування нової адміністрації у США.

3. Дотримування чи відхід від старої практики поетапного надання озброєнь і перехід до одномоментності, а також зняття обмежень на застосування, що дозволило б змінити статус-кво на фронті.

4. Готовність перейти до спільних оборонних дій (в частині розміщення та дії систем ППО).

5. Визначеність щодо руху України в НАТО за наявності частини окупованих територій.

6. Можливості країн Глобального Півдня більш активно відстоювати антивоєнну позицію через вплив на Росію.

Відповіді навіть на частину цих питань визначать не лише те, що відбуватиметься на українському фронті у зимовий період. А й те, як далі у своїх гібридних діях Росія просуватиметься й на просторах Заходу.

×