— Когда жила в Донецке, у меня были одни родители. А когда приехала в Киев, здесь появился еще один папа и еще одна мама, — перебирає босими ногами пісок 6-річна Діана. Вона сидить на лавці в наметовому містечку для дітей-переселенців із Донбасу, що організували на території Музею народної архітектури та побуту в Пирогові неподалік Києва.
Табір огороджений високим частоколом. При вході стоять два невеликі переносні басейни. Діти живуть у 4-місних наметах. Сплять у спальниках на карематах. Нині тут 103 переселенці.
— Коли в Донецьку почалася війна, ми тиждень жили в підвалі будинку, — Діана притискає до грудей іграшкового ведмедика. Вона худа, чорнява. Вбрана у синю в білий горох сукню. — Було страшно і темно. Мама постійно обнімалася й говорила, що це скоро закінчиться. А тоді зібрала мої речі і сказала, що я поїду на море.
У табір мене привіз дядько. До нас прийшла Люба із чоловіком Сашею. Принесли багато цукерок, мені подарували іграшкового ведмедика. Я зразу ж почала називати їх "мамою" і "татом". Справжні мама і тато залишилися у Донецьку з малим братиком. Повзати йому вже не подобається, почав ходити. Мама щодня дзвонить. Казала, що братик мене по всій квартирі шукає.
Діана струшує пісок із ніг і взуває білі босоніжки. Біжить до столів у два ряди, що стоять у тіні дерев. Тут волонтери роблять дітям зачіски, розмальовують обличчя, навчають плести браслети зі стрічок.
— Из Донецка убежала две недели назад, — каже 17-річна Дарія Паляниця. — Друзі батьків забрали нас машиною і привезли в Київ до родичів. Коли виїжджали, на мосту в центрі міста бачили авто з відчиненими дверцятами. Біля нього валялися речі й гори трупів. Ту картину ніяк забути не можу. Закриваю очі й бачу мертвих чоловіків. Батько до останнього був у Донецьку. А потім подзвонив і каже: більше не можу під час обстрілів ховатися під ванну. Як тільки чую залпи, ноги й руки починають труситися. Кроку зробити не сила. Зараз живе в мого дідуся у селі за 200 кілометрів від Донецька. Там спокійніше.
Навчаюся в Донецькому коледжі харчових технологій. Сказали, що цей рік занять не буде. Та я не хочу часу втрачати. Навчатися планую в Києві чи Харкові.
Анастасія дістає із сумки тональний крем, біжить у намет. Навшпиньках залазить усередину і мастить обличчя двоюрідного брата Микити Непокритова, 14 років. Той підхоплюється, біжить за дівчиною. За кілька метрів наздоганяє і дає копняка.
Микита йде в душову кабіну. Вмикає воду і тре щоку. На території 10 душових кабін. До половини вода підведена, решта — літні, у них наливають холодну воду.
— Ночью в палатке бывает очень холодно, — розповідає Микита. — Не мерзнуть ті, кому попався теплий спальник. Мені такий дали, але я віддав його одному малому. Він постійно скаржився, що замерзає. Та спати на землі нам усім подобається. Я тут вже другий заїзд. Коли після першого повернувся додому, заснути на ліжку не міг. Крутився години три, а тоді ліг на підлогу і зразу відключився.
Перед дітьми на сцені виступають співаки 21-річні Олександр та Володимир Борисенки. Діти танцюють, після концерту беруть автографи. Начальник зміни 39-річний Влад Сотников розводить багаття. Каже, сьогодні готуватимуть плов.
— Діти харчуються в їдальні, але час від часу готуємо щось на вогні: смажимо сосиски, м'ясо, варимо уху чи плов, — каже. — Діти приїжджають наляканими. Уночі бояться лягати спати, вві сні часто кричать. На попередній зміні мали 40 упісяних спальників. Навіть 14-річні мочилися під себе. Поряд із нами аеропорт "Київ". Коли бачать у небі літак чи гвинтокрил, ховаються в палатки. Хто не встиг добігти — падає на траву і закриває голову руками.
Діти бояться звуку болгарки
— Якщо в іграх дитина відтворює сцени насилля, інсценує аварії, вибухи та вбивства, то війна вже залишила на ній свій відбиток, — каже київський психолог Валентина Домська, 50 років. Вона працює з дітьми, які приїхали із зони АТО на Київщину. — Багато з них лякаються гулу літака, болгарки чи бензопили. Одні присідають і накривають руками голову, інші хапаються за маму. Деякі починають бігти. Підлітки жаліються на нічні кошмари.
Посттравматичний стрес може проявитися через кілька років. Такі діти легше піддаються гральній, алкогольній та наркозалежності.
Дітям треба пояснити, що війна тимчасова й незабаром буде мир. Ті, хто змінив місце проживання, потребують підтримки, а не жалості. У сім'ї не варто говорити "ми такі бідні, нікому не потрібні". Діти не повинні почуватися жертвою.
Із 1 вересня малеча піде в нові школи й дитсадки. Не треба розпитувати їх про пережите. Це може ще більше закарбуватися в пам'яті.
2 
1
Коментарі