— У Данії ніхто не знав, що Україна існує. Коли казала звідки я, відповідали: "Ага, Росія". Сумно це чути, — каже 32-річна Аліна Процик із міста Мостиська Львівської області. Живе в Копенгагені 18 років. Рік вивчала данську. Зараз підприємець і власник двох фірм, веде громадську діяльність.
— Коли вчилася у школі, були виставки, де діти з різних країн мали показати свою культуру. Приносили їжу, банкноти й сувеніри. В мене були українські гривні та монети. Підійшла жінка і каже: "Дивно, а чому не така грошова одиниця, як у Росії?" Коли їла з датчанами, вони питали: "Ти що, можеш їсти свинину? Ти хіба не мусульманка?" Не знали, що українці християни. Думали, Україна живе в Середньовіччі або як в Африці чи Азії. Питають, чи росте в нас полуниця, яблука. Тоді в Данії жило майже 4 тисячі українців. Перші роки взагалі наших не зустрічала. Пізніше почали потроху приїздити на навчання. Воно було безкоштовне. Новини про Україну стали з'являтися в данських ЗМІ після помаранчевої революції.
Створила громадську організацію "Ластівка", що допомагає українцям в Данії.
Зустрічала багато українців, яким бракує спілкування із земляками. Тому вирішила заснувати "Ластівку", щоб українці могли відзначати наші свята. Коли під час Революції гідності почали бити людей, ми закликали Данію надавати допомогу Україні. Робили демонстрації, благодійні проекти. Проводили мітинги біля українського й російського посольств. Допомагали волонтерам і дітям, чиї батьки загинули в АТО. Запрошували їх і просили розповідати данцям, що в нас відбувається. Нас підтримували всі місцеві політики, окрім націоналістів. У них є зв'язки з Росією. Тоді нам погрожували росіяни. Їх дратувало, що я часто говорила проти Володимира Путіна на телебаченні. Бувало, мене викликали на виступи об 11 вечора чи о четвертій ранку. Для безпеки возили на таксі. Одна росіянка дзвонила й писала погрози. Мої телефони й адреса ходили по всіх соціальних групах. Звернулася до поліції. Там взяли її контакти та пояснили, що вона не має права так поводитись. Інакше нестиме відповідальність. На цьому погрози закінчилися. Поліція продовжувала дізнаватися, чи все в мене добре.
Стала членом партії, що підтримувала Україну. Балотувалася в депутати міськради Копенгагена, але не вистачило голосів. Зараз хочу допомогти Україні почати співпрацю з місцевим бізнесом. Треба розповісти, які в нас є можливості. На виставках країн усі показують себе. Найчастіше України немає, бо відсутнє фінансування. З нами бояться співпрацювати через незнання та складну політичну ситуацію. Якось на телебаченні Данії показали новину про ґвалтування в Україні. Тепер бояться до нас їхати, бо на вулиці можуть зґвалтувати. Коли показували про корупцію в медичних закладах в Україні, думали, що в нас усі дипломи куплені й освіта неякісна.
15 українців цього року депортували з Данії, бо працювали по туристичній візі. Окрім депортації, таким людям загрожує заборона в'їзду до Євросоюзу на п'ять років.
У школі вчать, як відкрити власний бізнес
— У Данії всі завдання в школі та університеті виконують групою. Тільки дипломну писала сама. У школі оцінки ставлять лише учням старших класів. Не треба знати вірші напам'ять. Навчають висловлювати власну думку. На математиці вчили малюнками. Дозволяли рахувати калькуляторами. Заохочують до практичного й творчого вирішення задач, — каже Аліна Процик. — У школі розказують, як відкривати власний бізнес. Діти мають більше вільного часу.
Тут зовсім інше виховання дівчат і хлопців. Їхні чоловіки чутливіші, люблять готувати їсти, займатися домашніми справами та працюють у дитячих садках. Мають декретні відпустки. У правліннях компаній мало жінок, тому їм складніше. Установи навіть борються за гендерну рівність.
Тут нема моди на прикраси, дорогий одяг і салони краси. У них скромні будинки з білими стінами. Більшість меблів — з "Ікеї". Витрачають кошти на подорожі й дорогі подарунки на Різдво. Компанії, що випускали одяг для дітей, банкрутують. Для них данці купують вживані речі або міняються ними з іншими. Є податок на бензин і дорогі парковки. В Копенгагені тільки 30 відсотків жителів мають машини. Найпопулярніший транспорт — велосипед. Можна зустріти міністра чи будь-якого політика на байку. Мер міста так їздить.
2 
1
Коментарі