"Завжди була патріоткою, а тепер як відрізало"

 

"Нещодавно була в Лас-Вегасі. Ходила і знімала на мобільний телефон цікаві сюжети. Думала, приїду до Києва і Сашкові покажу", — витирає сльози 45-річна Валентина Лісовська. Вона шість років живе в Америці. Минулого тижня приїхала до Києва. 17 серпня помер її брат, письменник Олесь (Олександр) Ульяненко, 48 років.

Про смерть брата Валентині повідомила двоюрідна сестра.

— Мене одразу відпустили з роботи. Не дозволили навіть сісти за кермо автомобіля,  відвезли. У нас чутлива сім"я, тому часто сняться віщі сни. Перед його смертю мені наснилося, що дзеркало розбилося. А в мами картина зі стіни впала. На похорон я не встигла, бо з Америки летіла майже три дні.

У Києві створили комісію, яка опікується творчим спадком Ульяненка. До неї увійшли його друзі-письменники. Права на його твори та майно отримала Валентина.

— У його квартирі хочемо створити музей. Виставимо рукописи, фотографії. У Сашка на комп"ютері були два романи, багато рукописів. Їх мають на флешках кілька людей. Боюся, щоб не видали під своїм іменем, змінивши назву чи якусь частину.

Олесь Ульяненко народився в місті Хорол на Полтавщині.

— Наша бабуся походила з дворянського роду. Любила читати. У Хоролі не могла знайти книжку, яку б іще не прочитала. Батько і Сашко теж такими були. Світло в братовій кімнаті горіло до п"яти ранку. Усі питали, що дитина може робити так пізно? А він читав. Мама читала менше, бо була весь час на роботі. Зате писала вірші, гарні, ліричні.

Першу книгу Олесь написав у першому класі.

— Із листків зробив блокнот, переплів його. На обкладинці намалював козака з шаблею. Роман називався "Пригоди Кривунджі". Був про вигаданого дядька, який шаблею рубав ворогів. Ця книжечка десь у мами зберігається. Сашко нічого не збирав, усе розкидав, був непрактичним. Часто грали з ним у войнушки. У нас була невелика лялька — випалювали їй на спині німецькі орли, робили допит. Сашко тоді був гарним, мав красиве обличчя. Усі подруги казали: "Он у Вальки такий брат гарний, куди їй братися". У першому класі мама віддала його на балет. Через рік учитель за руку привів Сашка додому і каже: "Беріть назад, хай більше мене не мучить".

Після школи учився в Лубенському медучилищі на військового фельдшера. Потім — у Миколаївському морехідному училищі на електрика. Служив в Афганістані.

— Після цього кілька місяців сидів у Хоролі, писав. Але видавців у місті не було. Я порадила їхати до Києва. Мама за це сердилася. Думала, що Сашко кожних вихідних буде приїжджати додому за торбами. А він не з"являвся.

На могилі Олеся Ульяненка написано "Олександр Ульянов".

Знайшли в кишені гільзу з бісером. Сказали, що викличуть міліцію і посадять за тероризм

— Наш батько народився 1932-го. Тоді дітей записували як хотіли. У пологовому будинку тата записали Ульяновим, хоч насправді був Ульяненком. Сашко завжди хотів повернути прізвище діда. Узялися за цю справу наприкінці 1980-х. Бігали з ним по інстанціях. У Сашка не було трудової книжки, тому прізвище міняти не захотіли. Здається, йому видали новий паспорт.

Каже, що її син 20-річний Дмитро схожий на свого дядька.

— У молодості я ходила до ворожки. Вона сказала: "Твій син — копія брата. Брат — геній, і малий буде геній. У них однакова лінія долі, тільки геніальні в різних сферах". Дмитро гарно малює, грає на гітарі. Як носом шморкне чи руку підніме — здається, що то Сашко.

Скаржиться, що після смерті брата про неї та матір почали розпускати плітки.

— Людина, яка вважала себе близькою Сашкові, каже, начебто ми жили на його гонорари. Навпаки, як з"являлася зайва копійка, ми намагалися йому допомогти. Якщо хтось і наживався, то маю велику підозру, що саме ця жінка. Намагалася з нею поговорити. Вона послала мене разів п"ять.

Видати роман "Там, де південь" і перевидати  "Жінку його мрії" Ульяненку допомогла його помічниця Євгенія Чуприна. Тепер вона претендує на 15% доходів від цих книжок.  

Валентина жити в Україні не планує.

— Завжди була патріоткою, а тепер як відрізало. В Україні працювала на трьох роботах, з однієї на іншу запізнювалася. В Америці викладаю в коледжі. Працюю важко, але мене там поважають. Сюди повертатися не хочу. Якось на таможні причепилися до мого сина, йому було 13 років. Знайшли в кишені гільзу з бісером, сусідка подарувала. Сказали, що викличуть міліцію і посадять за тероризм. Мене навчили, як потрібно залагоджувати такі справи. Кажу: "Хлопці, давайте через гаманець це владнаємо". Попросили 100 доларів. Почала торгуватися, а малий каже: "Мамо, віддай їм, щоб тільки вирватися".

×