— Перший кептар купив собі в Косові на день народження. У друга позичив грошей. Він — справжній, пошитий із натуральної овчини. Надів його до церкви. Товариш підійшов і спитав: то чоловічий чи жіночий? Дивився так, ніби я вдягнув спідницю. Та здавна різниці між чоловічими й жіночими кептарями не було, — розповідає 39-річний Михайло ВІНТОНЮК із села Корнич Коломийського району на Прикарпатті. П'ять років шиє та реставрує кептарі.
— Цією справою — кушнірством — переважно займалися чоловіки, — каже. — Щоб випрати овечу шкуру вручну, треба великих зусиль. Мені завжди подобалися кептарі й сердаки, але не думав, що буду їх виготовляти. Раніше їздив на заробітки, мамі помагав шити сукні.
Кептар — безрукавний кожушок з овчини, який носили майже по всій Україні. Вироби різних регіонів відрізнялися лише орнаментом.
— Першочергово шили святковий кептар на вихід до церкви, а поратися коло хати брали старий, зношений і полатаний. Від нього відпорювали орнамент і перешивали на новий. Як ішли до церкви в новому кептарі, а в дорозі заставав дощ, то вдягали його навиворіт. З хутра краплі води скапували, а шкура лишалася сухою. Якщо дощ на неї потрапляв, то кептар збігався, жовтів і твердів. Розповідали, що 100 років тому в моєму селі одна жінка йшла до церкви боса. Чоботи несла в руках, і тільки біля храму взувала. Після служби додому теж верталася босоніж. Так колись берегли те, що мали. Тому зараз люди, які мають старі автентичні речі дідів-прадідів, повинні їх реставрувати й носити, а не викидати, як непотріб. Це шана, повага й наша ідентичність.
У селі Корнич, де живе Михайло Вінтонюк, до Першої світової війни популярні були "біленькі" кептарі — майже без орнаменту. Вишивати їх почали у міжвоєнний період. Після Другої світової шили дублені. Із 1970-х кушнірів меншало, тому кептарі стали кроїти із сукна.
— Я хотів навчитися робити справжній кептар, але не мав у кого. Ця мрія здавалась нездійсненною. Усе сталося випадково. Пішов косити траву до одної жінки. Вона запросила в хату. Там побачив фото її батьків — кушнірів Михайла і Софії Гнатюків. Здивувався, бо часто траплявся той знімок в інтернеті: розлетівся по всьому світу.
Жінка розповіла, що батьки шили покутські кептарі. Сказала, що і вона вміє. Запропонував замість плати за роботу навчити цієї майстерності. Втішилася, що буде кому передати вміння. Навіть дала інструменти батьків.
Двічі на тиждень Михайло їздив на навчання, яке тривало пів року. У цей час шив свій перший кептар.
— Захотів ідентичний, як у кушніра Гнатюка. Не уявляв, яка ця робота важка. По шкуру їздив аж в інший район. Дізнавався, як вирізати викройку з овчини, як її зшивати вручну, в який бік хутро має правильно лягати. Кептар — це суцільна ручна робота. Здавна їх зшивали голкою до себе. Я вирішив піти іншим способом — від себе. Виявилося набагато легше. Моя наставниця говорила: "Мама з татом шили так і казали, що це правильно. Але можеш робити, як тобі зручно". Коли зшив кептар, одна сторона на 3 сантиметри не зійшлася. Мусив розпороти і шити, як казала наставниця. Візерунок міряв по міліметрах, щоб виглядав, як оригінал.
Кептар оздоблюють силянкою — орнаментом, сплетеним з чорної і білої шкури. Він символізує зоране поле.
— Я не міг знайти спеціальну сап'яну шкуру. Взяв ту, з якої шиють взуття. Дуже груба, з нею майже нічого не можна зробити. Але силянка вдалася. Наставниця була вражена. Після того треба було пришивати орнаменти з латунних капслів — втулок, що забивають спеціальним інструментом. Їх знайти не міг. Їздив до Чернівців, у Коломию — ніде не було. Знайшов в інтернеті. Запевнили, що мають 3-міліметрові капслі. Замовив 5 тисяч штук. Прислали, а вони на міліметр більші. Так обдурили двічі. Тепер маю 10 тисяч непотрібних капслів. Потрібні знайшов випадково — у магазині, який не має нічого спільного з фурнітурою для одягу. Побачив упаковку з 10 тисячами латунних капслів розміром 2,5 міліметра. Купив усі. Продавець питав, чи я їх їсти буду. Був шокований, бо я ще таку ж упаковку замовив. Після цього робота над кептарем пішла швидше. Він дався мені важко. Його ніколи не продам.
— Після того відреставрував старий кептар кушніра Гнатюка. Потім пошив ще — для себе і брата. Хотів встигнути на Великдень, тому працював ночами так, що у пальці дірка зробилась, — каже Михайло Вінтонюк.
Тепер Михайло реставрує старі кептарі та шиє нові на замовлення. Ціна на них від $400.
— Іноді доводиться реставрувати такі, в яких взагалі немає хутра. Називаю їх "мертвими" і починаю "воскрешати" — зсередини пришиваю хутро. Якось у селі старша жінка продала сусідці кептар. Виріб довго лежав, його поїла міль. Нова власниця хотіла викинути. Я відреставрував. Онуки приїхали і відкупили бабин кептар. Ще реставрував один, який сусідка викинула у смітник. Її діти витягнули і принесли мені. Тепер носять його. У нашому селі кептарі вдягають до церкви на свята чи виступи. Цей одяг може стати таким же популярним, як вишиванка. Треба, щоб було більше майстрів, які б його робили. Зараз таких не знаю, а раніше по селах було по кілька кушнірів.
Шию нові кептарі за прототипом старих чи з уяви. У кожен виріб завжди додаю щось від себе. Хочу організувати показ чи виставку своїх робіт. Їх назбиралося вже багато.
3 
1
Коментарі