— За чотири дні до війни ми вже знали точну дату її початку, — розповідає черкасець 89-річний Михайло Гаврилов.
У жовтні 1940-го його призвали на військову службу. Служив прикордонником у щойно відвойованій у фінів Карелії.
Розмовляємо в його будинку на вул. Благовісній. Михайло Володимирович сидить за столом. Крутить у руках окуляри.
— Останніх два місяці з того боку кордону чувся безперервний гуркіт, — згадує. — 16 червня над нашою територією пролетів німецький літак. Попри заборону стрільби, хтось із зенітників збив його. Нас відправили шукати льотчика. Знайшли за два дні в болотах. Він одразу закричав — "22 червня вам буде капут". Льотчика відправили в Ленінград. 22 червня опівночі ми в повній бойовій готовності вийшли на позиції. Артобстріл розпочався за кілька хвилин до четвертої ранку. Через прикордонну річку німці попливли на гумових надувних човнах. Ми поставили на платформу два кулемети. Кулі пробивали човни і німці йшли на дно. На своїх позиціях ми простояли цілий місяць. Потім із Ленінграда прилетів літак. Скинули вимпел, щоб ми відступали й рятувалися. Розпочали тримісячний рейд карельськими лісами.
Уникали доріг і населених пунктів. За кілька тижнів закінчилися харчі. Брели, ледве пересуваючи ноги по 5-6 кілометрів за добу. Збирали брусницю й інші лісові ягоди. Нас виявили фінські снайпери. Одного з розвідників, що йшли попереду, вбили точним пострілом. Капітан Смирнов послав мене й ще двох бійців знешкодити ворога. Підійшли до того місця, де лежав убитий. Далі поповзли. Я родом із Сибіру, з Кемерово. У дитинстві неодноразово ходив із дядьком на полювання. Умів у лісі знаходити птахів, звірів. Бачу на дереві хтось добряче замаскувався. Беру свою гвинтівку Мосіна й швидко стріляю двічі. Із дерева падає снайпер. Підходимо до нього — молода красива дівчина з розпущеними світлими косами. Особливих мук сумління не відчував. Були такі виснажені, що всі думки працювали в одному напрямі — як би наїстися й вижити.
Онука ветерана 44-річна Наталія кличе пити чай.
— А може, щось міцніше вип'ємо? — запитує Михайло Володимирович.
Від горілки відмовляюся.
— У жовтні вийшли на лінію фронту, — продовжує. — Послали вперед групу з шістьох солдатів. Чекали чотири доби. Ніхто не повернувся. Потім наступну групу — чотирьох бійців. Результат — той же. До командира підійшов якийсь солдат. Каже, мовляв, я місцевий і вийду до своїх. За два дні повернувся з точною картою. До наших треба було переправитися річкою Сестра. У жовтні вона була дуже холодною. Коли розпочався артобстріл — кинулися у воду. Як доплив до того берега — не знаю. Зразу потрапив у госпіталь із двостороннім запаленням легень. Не встиг вилікуватися — новий наказ. Усіх, хто може носити зброю, забирали захищати Пулковські висоти. Командир підняв нас у атаку. Єдине, що я з неї запам'ятав — вибух міни й гаряче повітря ударної хвилі. Прийшов до тями в чорній кімнаті. Чую, як двоє санітарів перемовляються: "А з цим що робити?". Я повертаю голову. Кажуть: "Та він іще живий". Гарячий осколок застряв у печінці. Якби ввійшов трохи далі — умер би.
До господаря підбігає пес Рижик.
— Хліба йому можеш кинути, але ковбаси не давай. Він і так загодований, — каже Михайло Гаврилов.
— У грудні 1941-го мене переправили в тил кригою Ладозького озера. Лікували в Москві, а згодом у Новосибірську. Звідти направили на навчання в піхотне училище в рідному Кемерово. Навчався до липня 1942 року. Потім — знову Ленінградський фронт. Прибув у званні лейтенанта. Командував кулеметним взводом. Оточене місто — темне й мертве. Ні звуку. Котів, собак, щурів давно поїли. Для обману німецьких льотчиків замість зруйнованих стоять будинки з фанери. На день давали їсти 120-грамового сухаря. Солдати не витримували й перебігали до німців. Із січня 1943-го я мав додатковий офіцерський пайок — 200-грамову пачку масла, трохи печива й цукру на місяць. Тоді ж почали підготовку до наступу. А в мене зі взводу зник пожилий солдат. Біда, думаю, як довідаються. Подумають, що перебіг до німців, здасть план наступу. Сів на коня й погнав шукати. Якимсь дивом заїхав на командний пункт Жукова. Питаю в охоронців, чи не бачили мого бійця. Кажуть, он коло Жукова стоїть. Підвели мене до маршала. Жуков похвалив мене. Каже: молодець, що свого солдата шукаєш і не покинув.
Михайло Гаврилов закінчив війну підполковником. Мав 22 роки. Був нагороджений орденами Червоної зірки, Червоного прапора, Богдана Хмельницького, двома орденами Вітчизняної війни.
— Тоді як було: убили командира роти — я став замість нього. Убили комбата — знову мене поставили. Отак і дослужився. На війні загинули двоє моїх братів. Молодшого Андрія отруїли метиловим спиртом в Угорщині. Із ним загинув увесь взвод — 30 солдатів.
7 
35413
Коментарі
1