"Мені твого хахаля не нада!"

У вихідні 45-річна Світлана Старостенко просить милостиню на сходах Трапезного храму в Києво-Печерській лаврі.

— Люди добрі, поможіть: спалили хату! — жаліється вона парафіянам.

В одній руці тримає пластиковий стаканчик для дрібних грошей, у другій — довідку з міліції. У ній написано, що 18 травня 2006 року в селі Любка Рокитнянського району на Київщині на вулиці Жовтневій, 14, згоріла хата. В результаті пожежі знищено 108 квадратних метрів житлової площі. Причини встановлюються. Приблизна сума збитків — 3 тис. грн.

Світлана одягнута у легкий синьо-білий костюм та зелений теплий жакет. Шкіра засмагла, очі різного кольору: праве — зелене, а ліве — блакитне.

— Це моя сусідка підпалила, Вєра Миколаївна, — каже Світлана суржиком. — Вона давно погрожувала.

За що?

— Вєрі — 51 год, її співмешканцю Паші Макаруку — 29. П"ють обоє, не просихають. Паша, коли тверезий, добре тямить у техніці. А у нас якраз магнітофон поламався. Павло зайшов подивитися. Після того Вєра підійшла до мене. Мовляв, ну шо, красавіца? — Світлана упирає руки в боки. — Можеш собі Пашу забирати. Я кажу: побойся Бога, — хреститься жінка, — мені не нада твого хахаля. У мене свій чоловік є. Вона тоді зло так подивилася на мене, — примружує очі, — і таки зробила, що хотіла.

Світлана розповідає, що 18 травня в хату до неї та її 53-річного чоловіка Сергія зайшов Павло Макарук. Пізніше пролунав вибух.

— Як хлопушкою бахнуло. Паша перший вибіг і побачив: наша хата горить. Якби солома — потушили б, а так — руберойд. Вєра зайшла до нас у двір із пляшкою бензину не з дороги — пес би гавкав, — припускає. — А з тилу. Підпалила пляшку і кинула нам на дах.

Пожежників викликали телефоном родичі. Жінка встигла винести з палаючої хати гроші, документи і необхідний одяг. Першу ніч подружжя ночувало в Світланиного брата. На другий день сусідка дала погорільцям ключі від хати, яку збиралася продавати.

Мій Валєра досі розводу не дає

Сусідку Віру в сусідньому селі Карапиші знайшла старша сестра Світлани, 50-річна Людмила. У Карапишах живе Вірина донька Інна.

— Люда зайшла в будинок, а там п"яна Вєра вдає, що спить. Потім розплакалася, призналася, що то вона спалила хату, бо приревнувала мене до свойого Паші.

Віру забрала міліція?

— Нє, — махає рукою Світлана. — Міліція нас за дурнів має. Мені доводили, що пожежа сталася через коротке замиканіє. Бути такого не може, бо коли дім горів, світло було. Пойміть, я документи при лампочці збирала... Якось Паша мого чоловіка побив, то міліція змусила Серьожу написати заяву, що це, мовляв, він сам упав з дерева.

Де зараз чоловік?

— У церкві молиться. Він росіянин, ми познайомилися на вулиці, біля заводу "Вулкан" у Києві. Він розлучений, трьох дітей має, — каже Світлана на вухо. — Я теж заміжня була. Мій Валєра досі розводу не дає, думає, повернуся до нього. А як вернутись, як він бив мене! А Сергій добрий і хороший. Коли я в лікарні лежала, він мене доглядав.

У лікарню після пожежі потрапили?

— Ні, нога беспокоїла, — вона піднімає спідницю. Ліва нога — у шрамах, стопа опукла. — Це я під трактор 30 років тому попала.

Світлана каже, що у Лаврі на свята гривень 100 за день збирає. А якось одна парафіянка дала 100 доларів.

— Сергій поки що не працює. От паспорт український зробить, і піде в колгосп. Давай познайомлю! — раптом пропонує.

Заходимо до церкви, де саме йде служба. Світлана махає рукою високому кучерявому чоловікові в світлій тенісці. Виходимо разом на вулицю. Сергій подає руку, аби привітатися.

— Вера просто завидовала, что у нас со Светой все хорошо, — каже він. — Извините, пойду в храм, не хочу пропускать службу.

— Коли розберемося з хатою, візьмемо 9–10-місячну дитинку з "Малютки" у Боярці, — шепотить Світлана, коли чоловік пішов. — Ми з Сергієм повінчалися, і він дуже хоче маленького. Дітей в мене немає, були дві позаматкові вагітності. А зараз гроші витрачаю на двох онучок моєї сестри — Катюшу й Оксанку.