понеділок, 28 серпня 2006 19:55

"Діда й бабу пізнала на цвинтарі

Автор: фото: Вікторія МАЙСТРЕНКО
  На форум українців Ольга і Володимир Ковалі приїхали з Торонто. У Києві, в готелі ”Козацький”, їх пограбували
На форум українців Ольга і Володимир Ковалі приїхали з Торонто. У Києві, в готелі ”Козацький”, їх пограбували

Подружжя Ковалів — пан Володимир, 80 років, та пані Ольга, 78 років, на Форум українців до Києва прилетіли з Торонто. У перерві сидять на парапеті біля Українського дому, тихо перемовляються англійською.


Знайомимося.

— Останній раз приїздили 16 років тому, — каже пані Ольга із сильним акцентом. — Пам"ятаю, як на Майдані демонтували пам"ятник Леніну. Люди закидали його яйцями. Я три тижні плакала від радості. Їздила в село, де мама народилася. Каталася на фірі.

— Може, на фіакрі? — піджартовує чоловік.

— Цього разу з нами сталася прикрість, — спохмурніла. — Першого ж дня у готелі "Козацький" обікрали. Забрали фотоапарат, гроші. Чоловік образився і хотів уже їхати назад, але діти вмовили залишитися.

Народилася я в Канаді, у місті Вінніпег, — розповідає. — Батьки емігрували до Канади 1927 року, а за сім місяців на світ з"явилася я. Коли мене питають, звідки я, — кажу: зі Львова, бо там мене зачали. Мама мені це розповіли, коли я мала 18 років. Батьки були з-піді Львова: тато — з Нових Стрілищ, мама — зі Старих Стрілищ. Тато хотів поїхати перший, а тоді вже забрати її. Але мама не погодилися. "Уже один кавалєр обіцяв забрати дівчину, але друга закрутила йому голову в Америці", — відповіла.

Скинули їх у Вінніпегу, мови не знали. Мама сказали батькові: "Ти сиди, а я піду їсти купити". Дорогою ув"язалася за двома чоловіками, які говорили українською. Вони влаштували її на ферму. Важко моїм батькам було — мили туалети. Мама казали: "Якби бачила моя мати — умерла б". Пізніше відкрила швейну майстерню.

У Стрілищах хата збереглася?

— Я знайшла її. Пізніше їх назвали би буржуями, бо 1911 року мали муровану хату, 65 моргів поля, 30 робітників. У сім"ї було семеро дівчат і троє хлопців. Мама розповідала, що не сідали їсти, поки робітники не наїдяться. Дід, Олександр Ревуцький, п"ять разів сидів у криміналі, бо такий патріот був! Батько мав прізвище Дякун, а мама — Ревуцька. Я ніколи не бачила своїх бабу й діда, уперше пізнала їх на цвинтарі. Замовила Службу Божу за всіх. Тепер ти кажи, — повертається до чоловіка.

Мамо, інтелігентні люди кажуть не "писок", а "рот"

— Родом я з Косова, батько виїхав на заробітки 1927-го, — повільно починає пан Володимир. — А за десять років забрав маму, мене, брата й сестру. У Канаді ми трохи відлучилися від української громади. Там самі робітники були, ніхто не пішов вчитися. Головне було заробити гроші. А по війні приїхали люди інтелігентні, з освітою, дуже патріотичні. Якби не вони, забув би  мову і свої корені. Пізніше вивчив навіть російську. Я теперь ґаварью па-рускі, — старанно вимовляє.

Сестер і братів маєте? — запитую в пані Ольги.

— До 23 років я в сім"ї росла одиначкою. Лікарі казали, що мама більше дітей не може мати. Коли мала 41 рік, в неї запідозрили пухлину. Поїхали до Торонто, аби видалити, а лікар каже: "Пані Дякун, матимете дитину." Народився син, батько був щасливий. А за два тижні тато помер — потрапив в автокатастрофу. А брат жив довго, його не стало два роки тому.

А як ви познайомилися з паном Володимиром?

— Жили по сусідству, вчилися разом у гімназії. Я кожного разу бачила, як він сідав в автобус. Ми дуже різні, — сміється пані Ольга. — Я багато балакаю, а він мовчазний. Але вже як скаже, то можна на камені записати. Я люблю все елегантне, а він — аби було добре. Мама казали: "Дякуй Богові, що він такий, а то вже давно побилися б".

А де ви вчилися?

— Я вивчилася в університеті на педагога, а Володимир — на стоматолога. Хотіла йти на медсестру, але мама казали, що маю дуже м"яке серце. Чоловік викладав в університеті, але там йому платили копійки. Купив стоматологічну практику. Ми перші з українців, які закінчили університет. Інші не вчилися, бо не мали грошей, або були дурні. Думали: навіщо йти до університету, коли все одно будеш пелюшки прати. Мама жартували: "Може, інакше після університету буде складати?".

Скільки у вас дітей?

— Троє дівок і двоє хлопців.

Пані Ольга дістає із сумочки фотографії: подружжя сидить на дивані у великій вітальні, довкола — дорослі діти.

— Сімдесят років жили в Монреалі, а потім переїхали до Торонто, бо діти мали там роботу. Купили будинки: дочка — на заході Торонто, син — на сході. Куди не чхни, діти завжди почують і скажуть: "Будь здорова, мамо".

Українську знають?

— Трохи. Мама, доки живі були, вчили. Ми більш уваги приділяли музиці, спорту. Але шість років тому Катруся, наймолодша, зробила подарунок для тата — взяла курс, аби вивчити мову. Потім робила мені зауваження: "Мамо, інтелігентні люди кажуть не "писок", а "рот".

Жінка показує листівки з видами Києва, які відправить дітям у Торонто. Написані англійською, але підписані: "Баба й дід".

— Спочатку скупо жили, бо мала чоловіка вивчити, — пригадує. — 25 років нікуди не виїздили, доглядали дітей. Він вчився, а я сиділа з малими. На 25-річний ювілей уперше поїхали через океан — в Москву, Баку, Київ. Ми невибагливі: речі купую за знижками, готую сама — так дешевше.

— Ми файно живемо, — додає пан Володимир. У Канаді лікар заробляє не менше 100 тисяч доларів на рік. Маємо свою маленьку хату, авто.

Що привезете дітям із Києва?

— Онукам купили футболки з написом: "Найкраща дитина у світі", — хвалиться пані Ольга. — Дочкам на Андріївському узвозі придбали браслети з українським орнаментом. Потім повернулися ще — але того столика вже не було.

— Казали ж за Совєтів: якщо щось побачила, купуй одразу, бо потім може вже не бути, — поучує дружину пан Володимир.

1925, 15 грудня — пан Володимир народився у селі Косів на Тернопільщині
1927, 28 жовтня — народилася пані Ольга у Вінніпезі, Канада
1955 — він закінчив факультет стоматології університету МакГіл
1950 — вона закінчила Маріанополіс-коледж
1950 — побралися
1951 — народилася донька Лінда, за три роки — донька Джойс, ще за три — Катерина
1957 — пан Володимир купив приватну стоматологічну практику
1960 — народився син Володимир, за вісім років — син Стефан
1975 — перша подорож до СРСР
1983 — пан Володимир отримав нагороду Всесвітньої організації стоматологів
1990 — уперше приїхали в Україну

Зараз ви читаєте новину «"Діда й бабу пізнала на цвинтарі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі