"Залишилися з ворогами наодинці. Життя залежало від того, що в них у голові"

Кадировці шукали коригувальників вогню по своїй колоні

Вранці 24 лютого мене розбудило дивне смс від учениці. Вона написала: "Не хвилюйтеся, прокидайтеся. Тримаймося". Потім почала читати новини й побачила звернення Путіна. Спершу подумала, що це стосується східних і південних регіонів України. Адже війна йде давно. Ми їздили виступати для наших воїнів 2014 року, співали в напівзруйнованому ангарі, й до цих речей я ставилася серйозно. Але невдовзі почула вибухи. Погано розуміла, звідки ці звуки. Здавалося, що в Києві, хоча атакували Гостомель.

Питання про виїзд постало одразу, адже в нас дитина. Вийшли надвір о дев'ятій ранку, а на вулиці вже був довгий затор із машин, які взагалі не рухалися. Тато запропонував почекати. Але й за 5 годин ті ж машини стояли на місці. У нас було недостатньо пального, й ми просто могли заглухнути десь посеред лісу. Тому вирішили почекати декілька днів.

 

Того ж дня облаштували свій погріб, вхід до якого – з будинку. Перенесли туди матраци, подушки, обігрівач. Не вірилося, що будемо там сидіти, проте заспокоювала думка, що ми організували безпечне місце. 25–26 лютого були гучні вибухи, але ми закрили вікна щільною деревиною й ночували в хаті. Попросила батька, який залишився у квартирі сам, переїхати до нас.

Побачили інформацію, що колони ворожої техніки їдуть із Білорусі. Це означало, що на Житомирській трасі вже небезпечно. Багато людей, які виїжджали в ті дні, загинуло. Ми знали їх, вони збиралися, писали нам і потім зникали. Тоді вирішили, що поїдемо до Києва.

27 лютого ми все ще спали в будинку. Тато прокинувся першим і почав нас будити: "Швидко вдягайтеся, збирайте дитину. Ховаймося". Додав, що бій наближається. Ми схопили все підряд, зловили собак і забігли в підвал. Тоді в нас іще був зв'язок – і я побачила повідомлення від знайомої з Гостомеля: "Ангеліно, вся колона, яка стояла на Свято-Покровській вулиці, поїхала на Бучу. Десь ховайтеся". Не уявляла, як колона могла стояти. Думала, що їх розбили, бо весь час щось вибухало.

Наш будинок – на перехресті Вокзальної і Садової. Здогадувалися: якщо росіяни їхатимуть на Ірпінь, то проходитимуть біля нас. Ми почули, як почала вібрувати земля. Це було гучно, навіть консервація трусилася. Батько сказав: "Вони зараз поїдуть в Ірпінь. Треба почекати". Але раптом вони зупинилися. В мене почалася паніка – вони ж повинні були проїхати. Чого ж вони стали?

Лунали вибухи, це була битва артилерії. Здавалося, що наш будинок уже впав, і ми думали, як вилазитимемо з погреба. Уперше й востаннє за весь період я істерила. А донечка просто відключилася – закрила очі й лягла. Напевно, так нервова система захищала організм.

Доки все вибухало, наші собаки дуріли. Ми ж весь час молилися. Бій був над головами. У дворі стояла наша машина на газу. Якби її підірвало, то це була б катастрофа. Приблизно за 5 годин усе затихло й почалися постріли з автоматів. Розуміли, що, напевно, йде зачищення. Ми почекали ще пів години й тоді наважилися вийти на вулицю. Донька досі спала.

Тато з чоловіком пішли перші. Коли вийшла я, чоловік попередив: "Малої на вулицю не випускай. На городі лежить труп". Це був перший шок. На нашому городі лежав кадировець. Ніг не було, як і верхньої частини голови. Біля гаража валялася велика кістка з м'ясом. Ми зрозуміли, що це цього кадировця. Труп накрили старою ванною, яку знайшли в сусідів. Що з ним робити, ніхто не знав.

Потім пішли на Вокзальну. Вулиця просто палала, все було чорне. Через дорогу будинок рознесло, недалеко від нас горів гараж. Вокзальну, де ми жили, гуляли діти, ходили до школи, було зруйновано. Емоцій не було. Відчувала себе у ступорі чи наче в якомусь фільмі. Я навіть не плакала, мабуть, не розуміла, що відбувається. Труп кадировця залишався перед очима. Друзі телефонували й запитували: "Ви живі? Що з вашим будинком?" Відповідала: "Та стоїть. Поруч усе згоріло, а він стоїть". Наша хата справді вціліла, лише посипалися вікна в одній кімнаті й вибуховою хвилею винесло ворота. Це було диво, ніби нас оберігали вищі сили.

На Вокзальній було повно наших людей, приїхав мер. Ми намагалися підбадьорити одне одного, що сюди вже ніхто не піде, бо перекрито дорогу до Ірпеня й Києва. Ми якось заспокоїлись і вирішили поки що залишатися вдома. До того ж не було де проїхати чи навіть пройти.

Думали, що жахіття закінчилися. Світло відновили. Також були вода, газ, зв'язок. Ми вважали, що російські війська йдуть повз нас і стовідсотково вже нічого страшного не буде. Але 3 березня стало гучно. Мама живе біля Склозаводського району. Уночі написала, що там діється щось жахливе, й додала: "Напевно, ми тут не виживемо". Проте ми були впевнені, що ворогів зараз рознесуть.

Вранці 4 березня знову вирішили виїжджати. Тато почув, що з Ірпеня паровозом тягають потяги на Київ, бо електрики вже не було. Нашим завданням було машиною доїхати до Ірпеня й сісти на той потяг. Чоловік і батько планували залишитися на місці. Ми зібрали речі, а тато пішов подивитися ситуацію на вулиці. Стало тихо. Ми вже стояли в дверях, як телефонує батько і тремтячим голосом каже: "Будьте вдома. Закривайте двері. Ховайтеся. Яблунська прострілюється".

Росіяни розбили наших і зайшли в Бучу. Зайняли район Склозаводський, вулицю Яблунську повністю прострілювали. На очах тата розстріляли дві машини. Там їхали люди, яких ми знали. Батька побачив снайпер – і біля ноги пройшлася кулеметна черга, але його не зачепило. Він упав у чужий двір, а потім зумів прибігти додому. Ми спустились у підвал і нагору не виходили – розуміли, що рашисти близько. У тісному погребі нас було шестеро – ми з чоловіком і донькою, свекри й мій тато.

Під вечір 5 березня почули, що на вулиці хтось ходить, говорить, лунали крики та постріли. Хоч я батька сварила, та він виходив на другий поверх і через вікна дивився, що робиться. Сказав, що в сусідньому будинку вже є кацапи. Це були кадировці. Шукали коригувальників вогню по своїй колоні, щоби мститися. Всіх, кого вони знаходили, одразу розстрілювали. До нас не зайшли дивом, проте ми розуміли, що нам не уникнути їхнього приходу. З одного боку, ми намагалися психологічно налаштуватися, а з іншого – це був який сюрреалізм. Весь час докоряла собі, що не змогла вивезти дитину.

Увечері почули, що їде техніка. Це була ворожа розвідгрупа, їхнє завдання – зачистити територію, для того щоб завозити командування і продовольство. Навмисно врізались у стовп електромереж, світло зникло. Тоді ми почули, що росіяни зайшли в наш двір, оточили будинок. Чули, що їх було багато. Хтось гупнув у двері, інші почали бити вікна. На той момент мій батько був на другому поверсі, розвідував ситуацію. Коли рашисти залізли в будинок через розбиті вікна, тато саме спускався з другого поверху з піднятими руками. Вони закричали йому: "Ложись". Думала, що його застрелять. Батько почав казати, що він без зброї. І раптом вони запитують: "Где ребенок?" Виявилося, що про дитину розповіли сусіди. Я тримала доньку на руках і про всяк випадок закрила їй ротик рукою. Ми сиділи в темряві. Неймовірно боялася, що Сашу заберуть. Чула, що саджали дітей в автобуси й пускали попереду себе, ніби живий щит. За свою доньку була готова битися до кінця.

 

Рашисти заглянули в погріб, подивилися, скільки нас, і одразу наказали віддати телефони та засоби зв'язку. У нас навіть не було часу, щоб їх почистити. Нервували, адже через дописи в соцмережах, підписку на багато телеграм-­каналів і дзвінки в тероборону це міг бути наш останній день. Життя залежало від того, що в них у голові. Пізніше нам навіть докоряли, що ми недостатньо боролися з рашистами. Проте це було нереально – за будь-яке необережне слово могли вбити.

Російські військові заїхали бронетранспортером у наш двір. У погріб сильно потягнуло пальним, дихати стало важко. Тато наважився піднятися нагору і сказати про це, адже в нас мала дитина. Їхній командир наказав перегнати БТР і поставити його в сусідів напроти. Запитав, чому ми не виїхали. Сказав, що його внучка такого ж віку, як моя донька, і він не уявляє, як вона ось так сиділа б у погребі. Тоді додав: "Ладно, мы вас защитим. Пока мы здесь, вы в безопасности". Дико було це чути. Газу й електрики вже немає, виходити з підвалу не можна, температура у сховищі 5 градусів нижче нуля, а в нашому дворі поставили 12 наглядачів. Сказали закрити вікна, користуватися ліхтариками й розпалювати вогонь заборонили. А на те, щоб відкрити двері, коли вони стукають, є лише 5 секунд. Так ми опинилися в окупації.

6 березня вони забрали батька. А за 10 хвилин прийшли за чоловіком. Дмитро сказав, що любить нас і вийшов. Мене трусило. Дитина запитувала, куди пішов тато, а я відповісти не могла. Молилася, повторюючи ті самі слова. Надворі було чути постріли, крики. Знала, що всіх, хто їм не сподобався, одразу вбивали.

Потім у погріб спустилися троє російських вояк. Здивувало, що вони були добре укомплектовані. Знову питали, чи є в нас засоби зв'язку. Я була сміливіша і стала запитувати, де наші чоловіки. Вони відповіли: "Они занимались плохими вещами. С ними разбираются". Не відступала: "Якими речами?" Рашисти казали, що вони коригувальники і це вже перевірили. Потім русняві солдати вийшли.

Невдовзі знову гупають. Привели людей, які намагалися виїхати в Ірпінь. Свекор був нагорі – треба було допомагати, бо серед них був поранений хлопець, який тікав із Гостомеля. Росіяни нікого не пропускали й заводили до нас. У нашому будинку вони збирали всіх уцілілих цивільних. Всього привели 15 людей. Прийшла жінка з дівчинкою такого ж віку, як моя донька. Їм також сказали сидіти в підвалі. Дівчатка одразу почали гратись, їм стало веселіше.

Згодом зайшли ще двоє рашистів. Почали стартувати: "Че ты вопросы задаешь? Тихо сидеть". І раптом донька запитує: "Мам, а це хороші дяді?" Вони на мене дивляться з єхидною посмішкою. Відповіла: "Так, вони нас захищають". Дитина це прийняла, вона ж не розуміє, що я неправду кажу. Ці двоє вийшли. Через деякий час зайшов інший, мабуть, хтось із головних. Свекруха запитала: "Де мій син?" Відповів: "Ты плохо его воспитывала. Он занимался таким, за что будет отвечать". Я не втрималася: "У тому і справа, що він нічого не робив. Якщо ви шукаєте коригувальників, то вони точно цього не робили б, сидячи з дружинами й дітьми". Рашист був агресивний, почав погрожувати.

Весь час запитувала про чоловіка й тата. Нам пообіцяли, що їх повернуть. У мене з'явилася велика надія. Привели хлопця 14 років. Він був зв'язаний. Сказали, якщо він утече, то нас усіх поріжуть. Хлопець прагнув бути героєм, рвався боротися. Потім зрозумів ситуацію, просився додому, до матері.

Ближче до вечора почули слова: "Мама, встречай сына". Зайшли чоловік і мій батько. Ми одразу в сльози. Розуміли, що вони вернулися звідти, звідки не повертався ніхто. Мого тата вже поставили до стіни. Вперли в голову автомат і кажуть: "У тебя есть две минуты, чтобы все сказать". Відповів, що все сказав. Тоді рашист звів курок, але саме в той момент хтось заходить і каже: "Что ты делаешь?" Перший відповів, що є наказ розстрілювати всіх чоловіків від 18 до 60 років. Той інший запитав, чи він особисто читав його. "Нет", – відповів. Врешті вистрілив біля вуха тата зі словами: "Это будет тебе наука".

Після того як повернули чоловіка й батька, почали ставитися до нас по-іншому. Стали сприймати нас як звичайних цивільних. Саша сильно кашляла, й один із росіян запропонував: "Пойдем, у нас есть врач". Проте я відмовилася, сказала, що в нас є ліки, хоча насправді нічого не було. Взагалі, вони максимально намагалися показати себе людяними – пропонували їжу, приносили пайки, воду, якісь солодощі. Певно, хотіли переманити нас на свій бік, але це було нереально – ми ненавиділи їх кожною клітиною тіла. Водночас російські військові брали все, що їм було потрібно, з будинку й гаража. Забрали ремонтний комплект для машини, інструменти, майже всю техніку.

Батько міркував, як готувати їсти. Вогонь розпалювати не можна, а в хаті майже 20 людей, і їх треба нагодувати. Врешті на другому поверсі він на підлозі розпалював багаття, відкривав двері в усі кімнати, щоб дим ішов приміщеннями й лише трохи виходив через вікна. На другий поверх завісили прохід ковдрами, але все одно сильно відчувався запах.

Вранці тато готував дітям кашу, на обід варили для всіх суп, поїли гарячим чаєм. У нас, до речі, постійно текла тонка цівка крижаної води. А ввечері їли те, що було в російських сухпайках. Інших варіантів не було.

На вулицю ми не виходили. Знали, що там розстрілюють. Тато з чоловіком бачили, як один хлопець їхав на велосипеді і йому прострелили ногу. Потім рашисти намагалися надати йому допомогу, але була велика крововтрата. Завели його за будинок і розстріляли. Росіяни казали: "Вы сами виноваты, что умираете. Вы не умеете исполнять приказы. Если мы сказали "иди" – значит, иди, если "стой" – значит, стой. А вы убегаете, и поэтому мы вас убиваем".

8 березня від нас поїхала та розвідгрупа, а поряд у дитячий садок почали завозити техніку та боєприпаси. Ми зрозуміли, що вони тут надовго. Їжа закінчувалась, у будинку скажений холод – температура 8 градусів морозу, й люди почали розходитися. На свій страх і ризик ішли до Ірпеня.

До 10 березня всі розійшлися. Свекор знайшов у хаті старий планшет, в якому було радіо. Ми почули, що сьогодні, з 9:00, погоджено зелений коридор. Батько рішуче сказав: "Ми збираємось і будь-якими способами виходимо". Запитали в російських військових, чи можна проїхати машиною. Відповіли, що автомобіль одразу розстріляють. Іти можна було лише пішки, лише в Ірпінь і тільки так, як вони розкажуть, а не тією дорогою, яку знали ми. Сперечатися не можна. Ми це вже засвоїли.

Доньку посадила в дитячий візочок, меншого собаку засунула в багажне відділення, бо він боявся йти на повідку, й ми рушили. Взяла довгу палицю, на яку почепила біле простирадло. Ми також обмоталися в біле. Надвір довго не виходила, тому рідних місць не впізнавала.

Спочатку ми зайшли у школу, де було сховище й багато людей. Там готували їжу, було тепло. Ми ж ніби поряд живемо, але у школі в усіх були телефони. Виявилося, що російські військові туди не залазили. А ми потрапили в епіцентр пекла. Коли люди дізналися, що хочемо евакуйовуватися через зелений коридор, почали відмовляти: "Не йдіть. Там усіх убивають". Я й сама подумала, що краще залишитися – є їжа, дитині є, де гратися, ніхто над головою не ходить, не стежить. Але тато не погоджувався: "Ні, ми йдемо. Або у крайньому разі я беру дитину й іду з нею сам. Саші тут не залишимо. Вона ще й хвора". Тоді нас перехрестили та попрощалися.

Від школи йшли вулицею Назарія Яремчука. Вона була порожня, лише страшенно завивали собаки та кричали коти, яких залишили люди. Це чіпляло до глибини душі. Потім ми вперлись у вулицю Яблунську. Спершу не могла збагнути те, що було перед моїми очима. На дорозі лежали трупи трьох чоловіків із зв'язаними за спиною руками. У мене був шок. Потім повертаємо на Яблунську й бачимо повно мертвих людей, яких убили недавно, вся вулиця у крові. Я штовхаю візочок із дитиною й не знаю, як проїхати. Попросила її заплющити очі. Реальність почала сприймати дивно – ніби це просто картинка.

 

Ідемо вулицею, і з першого будинку вибігають з автоматами російські солдати. Агресивно з матюками кричать, куди ми йдемо і хто нам дозволив. Ми завмерли з піднятими руками, сказали, що на евакуацію. Кричать, але пропускають. Через будинок виходять інші – і знову те саме. Вони ж розуміли, що ми бачимо їхні злочини. Ми думали, що нас прямо там і вб'ють. Але ці також пропустили.

Дійшли до перехрестя Яблунської та Вокзальної. Ще трохи – й поворот на Ірпінь. Нам залишилося не так багато – ми вже були майже в Ірпені. І тут напроти виходить ще один рашист, на вигляд ніби п'яний і починає кричати: "Я не разрешаю. Назад. Я сказал: "Развернулись і пошли назад". Коридор с 15:00. Я сейчас тут вас положу!" Миттєво розвертаємось і вже готові повертатися, проте тато починає сперечатися з воякою. Раптом рашист наказує батькові підійти до нього з піднятими руками. Від цього мене починає трусити. Проте той запитав, чи є цигарки. Те, що в тата вони були, нас врятувало. Нам довелося повертатись у школу.

У школі всі здивувалися, що ми живі. Свекор уже похилого віку, до того ж має цукровий діабет, і він ледве дійшов назад. Тому батьки чоловіка вирішили залишитись у школі. Я теж уже не могла нікуди йти, боялася, що вдруге психологічно не витримаю цієї дороги. Але тато налаштовував: "Ми їм не допоможемо. Люди мертві, й ми нічого не зробимо. Наше завдання – пройти, провезти дитину й не лягти поруч". Весь час, коли ми чекали на те, щоб вирушити на евакуацію, я молилася.

О третій ми попрощалися з батьками чоловіка, залишили з ними нашого великого пса, і знову вирушили. Нас уже ніхто не зупиняв. Майнула думка, що не можемо сфотографувати цей жах, бо телефонів немає. Хотілося, щоб увесь світ побачив пекло, що його скоїли росіяни.

Залишився міст, який треба перейти, щоб потрапити в Ірпінь. За якусь секунду перед нами виїхала машина й раптом вибухнула. Автомобіль палав, усередині всі загинули. Від звуку вибуху я оглухла. Нахиляюся до доньки, питаю, чи все нормально. Дитина не плаче. Повертатися не можна, йдемо далі. Весь міст у мінах, дороги взагалі не видно, лише уламки й тіла людей. Спереду йшов тато, а ми за ним по кроках.

Ми пройшли міст, і нам знову кричать: "Стояти. Руки!" Це були наші, вони стояли на височині біля торгового центру "Жираф", а на Яблунській були кацапи. Тобто ми жили на лінії фронту. Нас питають: "Як ви дійшли?" Ніхто не вірив, що там можна пройти. Нас ведуть в обхід, бо заміновано. Далі ліземо на пагорб, де колія. Штовхаю візочок і грузну в болоті по кісточки. З боку Бучі починають стріляти росіяни. Не знаю, якими силами я допхала візочок, і нас нарешті зустріли рятувальники.

Посадили в автобуси й повезли Ірпенем. Місто було вщент розбите, проте люди залишалися. Вийти можна було тільки пішки через зруйнований міст. Єдина дорога вела через окуповану Стоянку. А це означає, що знову через кацапів. Зупиняємося на російському блокпосту у Стоянці, стоїмо 4 години. Пішов сніг, мороз 10 градусів, а нас не пускають. Маємо ночувати тут.

Наші хлопці з ДСНС – справжні янголи. Зелений коридор було погоджено, але, коли рятувальники їхали по нас, їх зупинили росіяни й поклали на асфальт обличчям униз зі словами "Мы подумаем". Так вони 4 години пролежали на морозі. Тепер, коли наші автобуси були на дорозі ідеальною мішенню, рятувальники знайшли для нас покинутий будинок. Усіх жінок і дітей завели в підвал. Там хтось ховався раніше, були ліжка, ковдри, багато місця. Ми влаштували дітей. Тієї ночі бомбили Ірпінь.

У підвалі було близько 45 людей. Усі почали бігати в туалет на третій поверх. І ось прориває каналізацію – і нечистоти виливаються нам під ноги. Я підхопила дитину й підійшла максимально близько до виходу. Чоловік сів на якийсь напіврозламаний лежак, йому на коліна поклала дитину, й ось так донька спала. Я сіла на ослінчик, взяла на руки собаку й так до ранку хиталася. Страшенно смерділо та було холодно. Люди кашляли, в декого підвищилася температура. Це була жахлива ніч, ми не знали, чи завтра звідти підемо. Але о п'ятій ранку ми сіли в автобус і знову поїхали домовлятися про виїзд.

Коли доїхали до російського блокпосту, в автобус зайшов кадировець. Чоловікам наказав вийти. У вікна не можна було дивитися. Ми почули постріли, діти почали плакати, жінки кричати. Подумали, що розстріляли чоловіків. Виявилося, що забрали телефони, поклали їх на асфальт і стріляли в них. Рашисти повернули чоловіків, але сказали, якщо ми проїдемо ліс, то нам пощастило. Мовляв, їхні вояки не знають про цей коридор.

Їдемо через ліс, в автобусі абсолютна тиша. Кожен молиться. І тут зупиняємося, всі завмираємо. Заходить наш військовий і каже: "Слава Україні!" Ви не уявляєте, що означали ті слова. Ми вижили. Усі почали плакати, обійматися.

У Києві одразу сіли на електричку до Львова. Туди дісталися брудні, аж чорні, і запах від нас був просто жахливий. З міста поїхали до рідних у Львівську область. Була неймовірно щаслива, коли дізналася, що мамі й бабусі також вдалося евакуюватися з Бучі. А ось батьки чоловіка були в місті весь період окупації.

Коли українські військові звільнили Бучу, чоловік одразу повернувся додому – відвіз у рідне місто гуманітарну допомогу. Люди зібрали необхідне, але їхати ніхто не наважувався. Чоловік відновлював наш будинок, а ми приїхали додому наприкінці травня.

Повертатись у зруйноване місто й будинок, де ми все пережили, було складно психологічно. Ночами я виглядала у вікна, бо мені ввижалося, що там хтось стоїть. Зрозуміла, що сама не вивезу, хоч раніше вважала себе адекватною і знала, як виходити із стресових ситуацій. Щоночі починалася паніка, мене трусило. Це запускало фізіологічну реакцію, падав тиск, почувалася погано. Нікому про це не розповідала, але мій стан почав позначатися на дитині. Вона почала хворіти, й ніхто не міг зрозуміти чому. Але потім ми потрапили до хорошого психосоматолога. Він сказав, що це через мене. Спочатку потрібно вилікувати мене, бо дитина зчитує маму. Я звернулася по допомогу, й декілька сеансів змінили ситуацію. Треба навчитися жити із собою такою, якою стала, з усім багажем досвіду. Себе не зміниш, уже не будеш така, як раніше. Раджу всім не соромитися звертатися по допомогу. Коли людина може спокійно розповісти про своє минуле – це здорова реакція.

Після тих подій перестала цінувати матеріальне. Ми були в ситуації, коли в нас нічого не було й жити далі можна. Найважливіше, що я можу взяти за руку свою дитину й усі близькі живі. Більше нічого не треба – ні статусу, ні грошей.

Ми знаємо майже кожну родину, чиїх рідних убили. На одній із фірм по Яблунській розстріляли одразу вісім чоловіків. На цьому підприємстві моя бабуся працювала головним бухгалтером усе життя, і я знала тих чоловіків. Цей сум досі в повітрі. Найважче переживала, коли все місто було у великій жалобі.

До цих подій мій батько взагалі не вірив у Бога. Але після того всього, що ми пережили, нам казали й наші, й навіть рашисти, що ми щасливчики. Ми повернулися з пекла. І це диво.

×