"У камері було 60 в'язнів із відкритою формою туберкульозу. Кашляли та плювалися кров'ю"

Радянська влада вбила старшокласників української гімназії

Моє дитинство минуло в баби в Самборі. Жив у неї з кінця 1950-х. Там і до школи ходив. У родині був культ діда Іванка – січового стрільця. Він потрапив у полон у тодішньому Проскурові, тепер це Хмельницький. Утік, мав поранення. Вчителював на Тернопільщині, де й познайомився з бабою. Переїхали до Самбора. Дідо помер 38-річним. Баба працювала бухгалтеркою в санепідемстанції. Все, що знаю про предків, розповідала вона.

Вдома було багато книжок і патріотичної літератури. Мене це захопило. Пішов у школу, а там усе розказували по-іншому. Запитував: чому? Баба пояснювала, що в нас – окупаційна влада і щоб не розповідав, що в нас удома відбувається.

 

1963-го повінь у місті розмила могили на березі Дністра. Бабу як працівницю санстанції викликали серед ночі. Коли зранку повернулася, спитав, що там. Вона повела на цвинтар. Кістки, вимиті водою, вони позбирали й закопали. Все довкола залили вапном. Коли я підріс, водив на те місце зацікавлених людей. То були кіски гімназистів. 1939 року в Самборі працювали дві гімназії – польська й українська. Коли прийшла радянська влада, винищила інтелігенцію та духовенство. У тій могилі були тіла учнів старших класів української гімназії.

Із цього почалося моє несприйняття режиму. Доти все, що читав чи чув, сприймав, як історію. А це був факт, який зачепив. У дев'ятому класі ми з друзями створили Український національно-визвольний фронт. Збирались у мене в дворі, читали самвидав – мати дещо передруковувала, тому я мав доступ. Давали читати його у школі тим, хто цікавився. Не мали ворогів чи противників. Усі вважали нас дітьми і не сприймали серйозно.

Після 10-го класу пішли в університети. Восьмеро людей з організації навчалися в різних містах. Там навколо себе об'єднували в малі групи патріотів. Я вступив до Львівського. Знайшов нових друзів-однодумців.

1972 року по Україні почалися арешти патріотів. Удома в матері був обшук. Чекісти написали скаргу в міліцію, що я їх ображав під час виконання службових обов'язків. Суд оштрафував мене на 30 карбованців. Відповідні документи надіслали в університет. Ректор викликав до себе. Сказав, що я обпльовую радянську владу й не маю права бути студентом. Відрахували.

Їздили з другом на заробітки на Кавказ. Повернулися додому в серпні 1972-го – якраз на четверту річницю вторгнення радянських військ у Чехословаччину. Вирішили поширювати листівки, в яких докладно розповідали про ті події. Вони розійшлися по багатьох містах: Львів, Самбір, Івано-Франківськ, Коломия. Сам їздив до Стрия, розклеював. Повернувся додому зранку. Лежу в ліжку й бачу, що "Волга" вже стоїть під хатою. Постукали, до них вийшла баба. Спитали її, де я. Та відповіла, що прийшов пізно і сплю. Перепитали коли саме. "Близько опівночі". Потупцяли й пішли геть. Не зійшлися факти, тому що листівки помічали, коли я вже був удома. Хоча здогадувалися, що я з тим пов'язаний.

До березня 1973-го мене ніхто не рухав. А тоді у Львові з нагоди Шевченківських днів влаштували урочисті заходи. Та обком партії заборонив. Ми з товаришем написали протестні листівки. Знайшли компанію патріотів з історичного факультету й масово ті листівки розповсюдили.

У ніч на 28 березня о пів на другу до мене прийшли з обшуком. У КГБ не знали, хто клеїв листівки, але знали, хто причетний. Мене арештували разом з однокласником Яромиром Микитком. Відправили у Львівський ізолятор. Найперше, що зробив, – ліг і проспав майже добу. Чекісти ставилися до мене відносно нормально. Казали: "Якщо не зізнаєшся сьогодні, то не проблема. Зробиш це за місяць".

Дали сім років таборів, бо вважали керівником і засновником нашої організації. Микитко отримав на два роки менше. Чекістам вдавалося декого зламати, й ті казали на нас усе, що від них вимагали.

Дорога до Мордовії тривала місяць. Везли столипінськими вагонами (товарні вагони, перелаштовані для перевезення засуджених. – Країна). Я усвідомлював, що може бути, бо вдома контактував із тими, хто повертався із заслання.

Найбільша несподіванка в таборі – старі воїни Української повстанської армії, люди, які просиділи по 20–25 років. Вони оточили мене увагою. Не дали бути голодним чи мати побутові труднощі. Опікали й учили табірних премудростей. Вразило, що старі упівці, які вже давно далеко від Батьківщини, знали все, що робилося в Україні, – поезію, літературний процес, підпільні організації.

 

Якось вийшов на периметр, де можна було прогулюватися. Зустрів високого офіцера у військовій формі. Пройшов повз мене. Потім зупинився і спитав, чому не вітаюся. "Я вас не знаю", – відповів. Посміявся ще з того, а він образився. За це отримав 15 діб карцеру.

Я працював у кочегарці, топив у печі. Ми завжди чекали суботи. Цього дня давали картопляне пюре з оселедцем і квашеною капустою. Це готували кухарі-в'язні, було смачно, бо робили для своїх. Давали добавку.

Якось делегація з Москви, яка перевіряла харчування в таборах, запитала мене, як воно. Я їм всякого наговорив. Сказав, що буває їжа погана, несмачна й несвіжа. Прийшов у їдальню, а там гречка з м'ясом. То єдиний випадок, коли поїли смачно.

На великі свята збиралися в актовому чи спортивному залі. Накривали стіл. Кожен приносив, що мав. За пів години приходило начальство й розганяло нас – мали якось реагувати. Але ми знали, що якийсь час нам точно дадуть разом посидіти.

В'язень Іван Мирон із Закарпаття вразив непорушністю. Був, як скеля. Хоч би що йому казали, він при начальстві ніколи не вставав. Десятки разів за це сидів у карцері. Оголошував голодування. П'ять-шість днів міг не їсти й не пити. Тоді його повертали в табір. Він одразу йшов на роботу в кочегарку, всю зміну відпрацьовував. Віруючий. Годинами міг без шапки ходити, навіть у найгірші морози – молився. Він потрапив до повстанців у 20 років. Перший раз прийшов у ліс, і того ж дня їхню криївку закидали гранатами й усіх забрали. Був у таборі до 60 років.

Одного разу потрапив у карцер разом із Василем Стусом. Посадили нас за протестну акцію через В'ячеслава Чорновола. Його тоді часто кидали в карцер, і ми влаштовували голодування на його підтримку. Кімната вузька, задротована повністю. Один раз виводять на годинну прогулянку. Зі Стусом було цікаво. Він саме працював над перекладами і попросив мене допомогти, бо я знав німецьку.

Дні були не такі похмурі завдяки людям навколо. Допомагало мені те все перебути вивчення іноземних мов. У Володимирській тюрмі є бібліотека, раз на 10 чи 15 днів по коридору везли візок із книжками. Роздавали всім, хто хотів читати. Я взяв книжку литовською мовою і не розумів, що написано. Тоді передплатив словник – це дозволяли. Так вивчив і міг спілкуватися із в'язнями-литовцями.

Час від часу мене переводили в інші табори. Так розривали зв'язки між в'язнями. У Свердловську потрапив у камеру, де було близько 60 осіб, яких перекидали з тюремної лікарні. Усі з відкритою формою туберкульозу, кашляли та плювалися кров'ю. Був із ними близько тижня. Теж захворів.

У таборі в Магадані працював на шахті. Під час огляду рентген показав плями в легенях. Мене відправили в лікарню. Виявили легку форму туберкульозу. Плями треба було видалити. Після операції на легенях мене відправили на заслання в Актюбинську область Казахстану, де не було сильних морозів.

Перед тим поїхав додому у відпустку. Був там місяць, бачився, з ким хотів, і говорив, що хотів. Майор, який наглядав за мною в засланні, подзвонив і сказав, щоб назад я їхав іншою дорогою і був уважний. Потім пояснив, що для мене готували провокацію.

Як повернувся в табір, після роботи дізнався, що мені висунули ще одне обвинувачення. Зібрали купу листів, які познаходили під час обшуку в людей, з якими я листувався. Кілька сусідів-казахів сказали, що я слухав ворожу радіостанцію. Справу склепали за те, що займався антирадянською агітацією, пропагандою та організаційною діяльністю для скоєння злочину.

Суд був закритий. Останнє слово тривало 2 години, я все докладно виклав. Мені дали 10 років таборів і п'ять – заслання. Головне, що не визнали рецидивістом. Мабуть, через операцію. Відправили в сусідній табір. Там я пробув ще чотири роки.

1987-го вийшли накази про помилування державних злочинців. Нас зібрали й повезли додому. На волі в ті часи була перебудова, тривали передвиборчі баталії. Вперше у виборах у Союзі брала участь не лише Компартія, а й інші політичні сили. Мене висунули в депутати в Самборі від місцевого Руху. Я переміг.

×