Кримськотатарський художник-кераміст Рустем Скибін свою колекцію перевіз в Україну
– Прекрасно понимаю украинский язык. За 15 лет, которые живу в Крыму, уже научился, – відповідає на запитання, якою мовою з ним говорити, Рустем Скибін.
Зустрічаємося на столичному майдані Незалежності 27 березня в четвер о 9.30. Рустем у спортивній синій кофті, на плечах рюкзак. Дарує каталог зі своїми роботами.
– Украинский слышал по телевидению. В Крыму, что бы там ни рассказывали, украинские каналы смотрят. Говорят на украинском единицы, но понимают все. Особенно молодежь. Мой племянник свободно розмовляє. Те, кто говорят, что не понимают, – делают это принципиально. Это шовинизм. Мне даже украинский больше нравится, чем русский. Он может тонко передать все чувства и эмоции. "Чорт забирай" звучит лучше, чем "черт побери".
Ви зараз у Києві. Коли й чому приїхали сюди?
– 7 березня. Через моє село Акрополіс, що під Сімферополем, проходить траса на Феодосію. Коли на наших вулицях з'явилася військова техніка, у Криму стали захоплювати адміністративні будівлі, відключили інтернет, українські канали, зрозумів: моїй сім'ї загрожує небезпека. Уночі в перші дні ми патрулювали наше село. При в'їзді в Акрополіс стояли бетеери, а по трасі проїжджали 50 вантажних військових автомобілів, ходили озброєні "зелені чоловічки". Це дуже напрягало. Не знаєш, з якого боку чекати загрози. Водночас з'являється інформація, що на будинках татар ставлять хрестики. Ходили чутки, що можуть початись етнічні чистки.
Мій будинок – відкритий, у мене колекція. Це і мої роботи, і антикваріат, і костюми, побутові предмети. Вони для мене безцінні. Збираю все, що пов'язане з кримськотатарською культурою. От трапився керамічний глечик. Для чого він призначений, я не знав. Навіть невідомо було, як називається. Але зберігав його доти, доки під час однієї експедиції стара татарка пояснила: це глечик "куза". У ньому зазвичай солили овочі та м'ясо. За останні століття гонінь кримськотатарську культуру знищували і розкрадали. Зараз буде те саме. Тому всю свою колекцію я перевіз в Україну.
Той референдум – це був театр. Із 300 тисяч кримських татар проголосував тільки 1 відсоток. Багато кримчан підтримували Україну та її європейський курс. Наприклад, мій російський знайомий, який перебрався з Москви до Ялти, сказав: "Я переехал в Крым, чтобы жить в Украине. Люблю Россию, но не хочу жить в режиме, который там создан. Я оттуда сбежал, чтобы быть свободным. Но Россия меня догнала". Звичайно, у Криму є критична маса проросійськи налаштованих. Ну, скоро всі вони побачать, як воно – жити в Росії.
Тільки зараз Україна ухвалила закон, що кримські татари є корінним народом Криму. Якби зробила це раніше – не було б цієї анексії.
На Майдані дме холодний вітер. Заходимо погрітися до ресторану "Крим" на вул. Грінченка. Рустем замовляє собі каву еспресо. Каже, заклад належить його друзям.
Кримські татари бояться, що знову доведеться кудись виїжджати?
– Звичайно. Рани після депортації 1944 року тільки-тільки почали затягуватися. Досі живі ті, кого тоді вивезли з Криму. Наше покоління, 30–40-річних, уже поверталося на півострів. Ми переїхали з однією валізою. З нуля будувалися. Все це зараз знову можемо втратити. З іншого боку, в Криму складно жити під постійним тиском. Не знати, як Російська Федерація до нас ставитиметься. Сусіди, з якими 20 років пили каву, кажуть: "Когда вас депортируют, мы переедем к вам. Нам нравится ваш дом".
Була пропаганда, що всі кримські татари – зрадники, тому нас і депортували (офіційно причиною депортації назвали співпрацю кримських татар із нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. З півострова до Середньої Азії, передусім Узбекистану, вивезли 183 тис. осіб. – "Країна"). Але такі самі зрадники були серед українців і росіян. Чому саме до нас причепилися? Хоч усе це почалося 230 років тому, коли Росія обманним шляхом завоювала Кримське ханство. І коли зайшла на нашу територію, всіх місцевих жителів назвала ворогами. Тому наші почали тікати з Криму (до Османської імперії від 1780-х до 1860-х вибралися більшість кримських татар. – "Країна"). А потім решту депортували у травні 1944-го. У Криму хороша земля, чому б її не забрати? На Південному березі до депортації жили 80 відсотків кримських татар. У мого діда в Ялті на березі моря був будинок. Ми маємо всі документи. Але зараз на тому місці банк.
Ви народилися й понад 20 років прожили в Узбекистані.
– Не можу назвати його своєю батьківщиною. Це просто місце, де я з'явився на світ. Моїх бабусю й дідуся по мамі туди депортували. З дитинства пам'ятаю: у родині завжди говорили, що Крим – це наша батьківщина, і ми маємо туди повернутися. То була головна тема, коли зустрічалася кримськотатарська рідня. У 1944-му людей за годину-дві, завантажили по вагонах і вивезли з власної землі. Місяць гнали ті вагони в Узбекистан. А був травень, спека, не годували, не поїли. Кожен четвертий дорогою помер.
Моя мама – чиста кримська татарка, народилася в депортації. Батько – український німець. Його родичі із села Скибин на Черкащині – звідси і моє прізвище. Дід по батькові був родом зі Швейцарії. Він малим потрапив у Поволжя. Потім – у Казахстан, де народився мій батько. Далі сім'я переїхала в Узбекистан. Там він і познайомився з моєю матір'ю.
Батьки теж не вважали Узбекистан батьківщиною?
– А як може бути батьківщина з примусу? Місто Самарканд, де я жив, було інтернаціональне: узбеки, таджики, корейці, азербайджанці. За радянського Узбекистану всі ми були рівними, братами. Коли країна здобула незалежність, узбеки стали її господарями. А ми, кримські татари, – гостями.
Офіціантка-татарка приносить Рустемові еспресо. На блюдечку 10-грамовий пакетик цукру. Художник висипає його у чайну ложку і їсть, потім запиває кавою.
Як вашій родині жилося у вигнанні?
– Бабуся з дідусем після депортації звели будинок. Батько від роботи отримав трикімнатку. Він був завскладу, останніми роками робив меблі. Мама працювала вихователькою в дитячому садку. За спеціальністю вона вчителька російської мови й літератури. Коли переїжджали до Криму, ціни в Узбекистані були дуже низькі. Тому і квартиру, і все майно продали за безцінь. Грошей вистачило тільки на квитки на поїзд і контейнер, у якому везли речі.
Люди поверталися тисячами. Хтось їхав на якийсь час, будувався, вертався до Узбекистану і заробляв гроші на будівництво. Хтось викопував у Криму землянку для житла. Або ставив "толевий будинок" – із дощок, оббитих руберойдом. Там і зимували, інколи – по дві-три, навіть чотири сім'ї. Землю кримським татарам не давали, тому брали її самі.
Моя бабуся і дядько перебралися ще в 1991-му. Взяли наділи, працювали і будувалися. Дядя був водій, на той час це була затребувана професія. Ми п'ять років щоліта приїжджали до них і допомагали будуватися. А в 1996-му продали квартиру і перебралися до Криму назавжди. Це було село під Сімферополем – без доріг, води і світла. Але кримські татари дуже працьовиті, тому зараз мають хороші будинки, заробляють під час курортного сезону.
У Рустема дзвонить телефон. У слухавку каже, що його виставку переносять на 12 квітня. Там покажуть предмети, які є в колекціях покупців.
Після повернення почувалися на півострові як на батьківщині?
– Було відчуття свого дому. Через три тижні в Криму влаштувався на завод із виробництва кераміки. Там у 2000-му познайомився з Мамутом Чурлу (кримськотатарський художник і мистецтвознавець. – "Країна"). Він мені показав прикладне мистецтво, орнамент і вишивку кримських татар. Так я почав на кераміці малювати нашу історію і культуру. Найважче – виготовити таріль з ідеально гладенькою поверхнею. 100 штук ламаються, доки один вийде. Гончарні тарілки в мене ексклюзивні, в одному екземплярі. Не повторююся ні за композицією, ні за кольором. Якщо ж це – тираж, роблю ескіз, вибираю фарби, малюю і тиражую.
Де зараз ваші роботи?
– Привіз до України. Частину роздам по салонах. Щось залишу на виставки. У теперішніх кримських умовах працювати неможливо. Навіть в останні три місяці, коли був Майдан, не міг зібратися. Сідаю, починаю малювати, а мене всього трясе. Не знаю, чи повернуся найближчим часом. Я з тих, хто активно пропагує цілісність України. За це на кордоні можуть арештувати.
Російське громадянство приймати не збираюсь. А от мама хоче лишитися жити в Криму. Поки що вони із сестрою переїхали до Львова. Ще відчуваю, що моя творчість розділилася на "до окупації" й "після". Тих робіт, що були колись, уже не створю. Це буде щось інше. Можливо, кольори стануть темніші, не знаю.
3 
1
Коментарі