Віктор КАРДАШ після втрати ноги в АТО став протезистом
На Майдані не був. Бо й Майдан, і антимайдан фактично куплені за гроші. Спочатку олігархи вливали величезні суми, а потім країну вже неможливо було зупинити. Зараз вони у десятикратному розмірі вертають собі вкладені гроші. Під час тих подій працював барменом. У моєму барі збиралися патріоти. Потім виявилося, що були такими лише на словах. Коли почали отримувати повістки з військкоматів, розбіглися хто куди. А я вирішив добровільно піти служити.
1 березня 2015 року пройшов медкомісію. За два дні приїхав до навчального полігона в Широкий Лан на Миколаївщині. Через три місяці навчання став старшим гранатометником АГС 17 (автоматичний гранатомет. – Країна). За день вистрілювали по 180 ВОГів (снарядів від гранатомета. – Країна). Гранатомет аж залипав, накалявся. Жили в болоті, не мали де помитися. Місяць лив дощ, усюди – калюжі. Коли випав сніг, інструктор говорить: "Лягай". Мусив повзати. Тому застудився. Лікарі казали, що з медикаментів є тільки зеленка і клізма. Дзвонив друзям, щоб привезли ліки.
За влучну стрільбу записали до першого батальйону морської піхоти Збройних сил. 15 червня приїхали на Донбас. Скинули з БТРа поблизу селища Талаківка на Донеччині. У підрозділі важив найменше, але потім батьки та друзі почали передавати домашнє сало. Набрав вагу. Наші командири – вихідці з Криму. Тодішнє українське командування їм наказало віддати півострів. Здати зброю, переодягнутися в "гражданку" й залишити ту територію. Хлопці казали, що могли відстояти свою землю – був би наказ. Перший тиждень після приїзду на передову було відносне перемир'я – лише поодинокі обстріли й вилазки диверсантів.
Перший бойовий вихід провів у розвідці 20 червня. Прикривав хлопців. По рації повідомили, що по нас працює снайпер. Мав якнайшвидше його виявити. За пару секунд випустив кілька снарядів. Розвідники доповіли, що вбив його. Той сидів у засідці. Наші його якось пропустили. Розумію, що всі ми – люди, і хлопці могли заснути чи не догледіти. Але коли сєпари доходять до третього посту, це вже підозріло. Знайшли тіло. Виявився військовим РФ. Без документів, але в її формі, із сучасною російською гвинтівкою.
Не сказав би, що росіяни воюють краще за сепаратистів. Є толкові офіцери, але їх одиниці. Траплялися соті АК – рідкісні автомати Калашникова сотої серії. Такі виробляють у Росії. Також – потужні гвинтівки. Ми зброю здавали, собі лишали приціли. В росіян оптика краща, ніж у нас.
23 червня неподалік Талаківки почалися обстріли. В такі моменти забуваєш, що на тобі бронік і важкі берці. Летиш до укриття і землі не відчуваєш. Був такий адреналін, що серце зашкалювало. З'являлися думки, що до ранку можу й не дожити. Десь за 500 метрів розірвалася 120-міліметрова міна. Хвилею відкинуло назад. На позиції у п'ять рядів лежали мішки з піском. Вони й урятували. Інакше мене перерізало б навпіл. А так осколок пробив бронік і на сантиметр увійшов у спину. "Не помітив поранення", – сказав напарник". Міни так свистіли, що, здавалося, потраплять в окоп. Упали далеко, але осколки летять на велику відстань. Глушануло, весь день нічого не чув. По рації сповістив, що живий.
Спали в окопах. Не всі були укріплені. У вільний час пиляли дрова, встановлювали опори, окопувалися. У підрозділі були зо три десятки собак. За ними орієнтувалися, коли обстрілюватимуть. Тварини найперші забігали в окопи. Тоді сєпари починали "поливати" з важкої зброї.
Неподалік селища Сартана помічали сигнальні ракети. Згодом виявилося, що то не сигналка – орієнтир. За ним бойовики координували вогонь артилерії та визначали, по якій квадратурі стріляти. Розвідники в Сартані затримали пожежника. За гроші сповіщав бойовиків про наші позиції. Передали до прокуратури. Казали, йому дали термін.
Ішли в магазин по воду, зустріли трьох п'яних чоловіків. "Хлопці, як до вас попасти?" – питають. "Спочатку пройдіть медкомісію. Потім навчатиметеся в Широкому Лані. Далі – розподіл у бойові частини". – "А, ні, там же Україна, не підемо". Довелося зв'язати й передати патрульним. Подібних випадків було чимало. Десь половина місцевих жителів підтримують Росію, решта – Україну.
У нас були гарні командири. І в учебці, і в зоні АТО – завжди поруч. Давали толкові накази. А от вище командування при перших пострілах тікало до Маріуполя.
Наближення ворога сприймали на слух. Прилади нічного бачення дуже садять зір. Тому орієнтувалися на фазанів, які злітали з посадки.
У ДНР бачили найманців із різних країн. Думаю, якщо ти зрадив свою державу, то не маєш права воювати в іншій. Таких треба позбавляти будь-якого громадянства.
Харчувалися переважно за власний кошт. Волонтери привозять харчі лише в Маріуполь. На крайніх позиціях кожен – сам по собі. Трохи допомагає армія. Але більшість продуктів – гнилі. Тушонка ще з радянських часів. Дещо приносили місцеві, але я старався не брати. Бо чув історії від побратимів, що труїли українських солдатів.
28 вересня на півдня забрали до навчального центру в Урзуфі. У молодшого лейтенанта поруч зі мною заклинило гранатомет. Відштовхнув його, а біля ніг розірвалися чотири набої. Скоріше за все, були без таймера. Зазвичай у таких випадках гранати вилітали й розривалися в повітрі. Мене сильно глушануло. Поранило під коліном і в живіт. Усе відбувалося ніби в уповільненому темпі. Почав розрізати на собі речі, щоб зупинити кровотечу. Підбігли хлопці, надали допомогу. Одразу заніміла нога. Осколок пройшов крізь шкіру, зупинився між простатою і сечовим міхуром. Пощастило, що жодний орган не зачепив.
Направили в Маріуполь, потім через Дніпропетровськ – до Києва. Лікарі намагалися допомогти, але осколок перебив важливу судину. Сказали, інтоксикація вразила нирки. Треба обирати: або швидка смерть, або ампутація лівої ноги вище коліна. В мене – істерика. Хотілося нормально ходити, щоб була власна нога, хоч тягати її за собою. Але жити хотілося більше. Сказав лікарям: "Під час ампутації маю бути в свідомості. Хочу бачити все на власні очі". Спочатку думав, що це все мені сниться і медики можуть урятувати ногу. У спину вкололи морфій, щоб не відчував хребта й ніг. Попросив, щоб лікарі сфотографували процес ампутації. Зараз дома є знімки з телефону.
За два дні глянув під ковдру: ноги нема. Але я її ще відчував. Пережив 27 операцій. Найболючіша була остання, коли витягали осколок із живота. Усі органи вогнем пекло. День пролежав у реанімації, потім попросився до звичайної палати.
Через день після ампутації був на футбольному матчі Україна–Іспанія на стадіоні "Олімпійський" у столиці. Перед виїздом лікарі перевірили температуру – 39,9. Збив до норми й сказав, що добре почуваюся. Медики поїхали зі мною. Після зустрічі вивезли на поле до гравців. Поспілкувалися про спорт та війну. Побажали мені здоров'я. На емоціях почав швидше одужувати. Регулярно виходив на вулицю, дихав свіжим повітрям. Намагався завжди усміхатися й нікому не показувати своїх сліз та переживань.
Після ампутації думав, що нікому не буду потрібний, що не візьмуть на нормальну роботу й не зможу жити. Коли лежав у військовому шпиталі у Києві, до палати зайшла гарна дівчина. Прийняла мене таким, який є. Під час першого її візиту надворі лежав сніг. Ми вийшли на вулицю та гралися в сніжки. Кілька разів приходила до мене, а за місяць запропонував їй стати моєю дівчиною. 10 червня зіграємо весілля на лівому березі Дніпра.
Під час презентації проекту "Viva 18 переможців" 3 лютого цього року підійшов до ведучих і попросив дати приміщення, щоб освідчитися. Хотів зробити це тихенько. Але зала була вщерть забита, кілька телеканалів. Коли освідчувався, зрозумів, що зробив це на всю Україну. Запросили 150 гостей. Більшість – колеги нареченої. Вона – перекладач у посольстві Канади. Знає англійську й іспанську. Деякі українські зірки самі запропонували виступити на весіллі. Чекаємо на Анжеліку Рудницьку та Віктора Павліка.
За тиждень після ампутації знявся в серіалі 5baksiv.net. Це – проект українських режисерів Мирослава Латика та Анастасії Прудь. Фінансує посольство Великої Британії. За сюжетом, двоє українських хлопців заснували агентство 5baksiv.net. Виконують будь-які послуги за 5 баксів і потрапляють у зону АТО. Я грав пацієнта в лікарні. Мене перев'язували, робили уколи та давали пігулки.
Більшість бійців не хочуть воювати. Просять, щоб їм підвищили зарплату. Ризикуємо життям, а в разі поранення нічого не можемо довести. Після ампутації хірург казав, що я придатний до військової служби. Ніби відрізана кінцівка може вирости знову. Через таке ставлення держави настрої в солдатів падають. Я тільки в середині травня отримав посвідчення учасника бойових дій. Доти влада вдавала, що нічого не знає і нас на війну не відправляли.
Війна навчила розставляти пріоритети. Раніше думав, що головне в житті – гроші. Насправді ж річ не в них, а в людині. Гроші можна заробити будь-які – було б бажання.
Працюватиму протезистом у науково-дослідному центрі "Без обмежень". Два місяці проходив вітчизняну підготовку. Влітку поїду в Канаду освоювати фах за стандартами НАТО. Протезуємо здебільшого військових АТО, але цивільних – теж. Деякі пацієнти не знають, як утратили кінцівки. Якось привезли чоловіка без ноги. Гуляв із собакою у парку, відчув сильний удар по голові. Прокинувся на лікарняному ліжку без ноги. Виявилося, його пограбували й кинули на залізничну колію, де потягом відтяло кінцівку.
Легше працювати з людьми, які втратили обидві ноги. Їм не потрібно вчитися тримати рівновагу. Мав уже 14 пацієнтів.
Звільняюся з армії у званні матроса. Маю нагороду "За вірність морській піхоті" другого ступеня. Також "Народний герой України" – нагрудний срібний тризуб від українського народу. Найціннішим вважаю саме його. Приємно знати, що люди цінують твої зусилля. Пропонували дати іменну медаль або тризуб. Обрав другий, бо щодня хочу носити відзнаку, а не одягати на свята.
2 
1
Коментарі