"Найшвидший спосіб закінчити війну – програти. А ми її виграємо"

Про що говорять українці, повертаючись додому з-за кордону

1,2 мільйона українців повернулися з-за кордону додому від початку війни. Найбільше заробітчан і переселенців приїхало за тиждень до і після Великодня.

25 квітня на польсько-­українському пункті пропуску Дорогуск – Ягодин у черзі стоїть кілька сотень авто.

– Скільки часу в тебе не було сексу? Два місяця? Паша, ти гониш! Я вас не для того з Юльою на пів дня у квартирі залишав, щоб ви мультики дивилися, – каже до брата широкоплечий чоловік у спортивному костюмі.

Той виходить із Toyota, розминає руки та спину. На вигляд йому 30 років, а скроні – сиві. З Німеччини везе матір, дівчину, брата з дружиною. Викладає на багажник три однакові айфони. Один починає вібрувати на капоті, на екрані висвічується невідомий номер.

– Машину шукаєте? Виберіть на сайті, я прижену. Mercedes'ів і в Польщі багато. Навіщо їхати за ним до Берліна? Ах, маленький пробіг? Це скільки? 120 тисяч? Ви в це вірите? Машині 17 років. Стопудово спідометр скрутили. Там 450 мінімум. Нормального мерса дешевше, ніж за 5 тисяч доларів, не шукайте. Opel можна й за тисячу взяти, якщо торгуватися.

Брат біжить по каву. Мати говорить по телефону з подругою:

– Наташа, яке "приходьте в гості". Дякую за запрошення, але я два місяці вдома не була. Втекли з Луцька 24 лютого вранці. Від нас до аеродрому – 2 кілометри. Сашка проснувся від того, що всі літаки злетіли в небо. Гул стояв страшний – ми злякалися. Залили повний бак і полетіли на кордон. Пропустили і Пашу, і Сашу. Вони обидва для служби не придатні. Дякуючи брату, який мав зв'язки у воєнкоматі.

– Він 12 років працював криміналістом, а після Бучі отримав інфаркт, – жінка за кермом сріб­лястого буса везе гуманітарну допомогу до Львова. Крізь прочинене вікно чути уривки її телефонної розмови з родичкою. – Каже до мене: "Валя, по новинах показали тільки вершину айсберга. Те, що я бачив, людям не можна описати, бо зірветься мозок". Я брату в Ростов подзвонила. Він перший місяць війни мене підтримував, гнав на Шойгу і Путіна. А тепер каже: "Буча – это постановка. Я проверил". Не брат він мені більше.

Її співрозмовниця хвилюється за коханого.

 

– Олег досі у військовій частині, тренуються. Обіцяли відправити під білоруський кордон, але там людей вистачає. На сході ніхто ротації не планує. Боюся, що кинуть в Одесу. А я на четвертому місяці. Батьки пиляють, що ми так довго тягнули з весіллям. Залишатися з ними не можу, а з'їхати нема куди. Легше знайти і спалити російського танка, ніж відшукати квартиру у Львові.

– Льоня, ви буряк посіяли? А моркву? Вона 40 днів сходить. Треба було садити раніше, – кричить у слухавку білявка на вигляд років 50. Вийшла з пасажирського буса, яким їде з Німеччини. Надіває окуляри, щоб приховати розмазану під очима туш.

– Я картоплю садити не буду, – попереджає чоловіка. – Після проводів назад повертаюся. Мене на тиждень відпустили. Знаєш, скільки зараз людей шукає роботу? А де мені ще платитимуть 750 євро на тиждень. Свєта з Рівного дзвонила. Плаче, бо після хімії волосся вилізло. З усіма попрощалася, лежить, чекає смерті. Надвір не виходить. Не хоче бачити, як цвітуть дерева, з яких не їстиме плодів. Кажу: "Мала, ми з тобою ще День Незалежності відсвяткуємо, а потім Різдво і знову Великдень". Пам'ятаєш, як ви мене в 2002-му мало не поховали. Коли після операції проснулася, навіть лікар злякався.

Бородань заснув за кермом білого Ford'а. Його переганяють ті, хто був у колоні позаду. У червоному Nissan відчинені вікна. В автокріслах пристебнуті двоє дошкільнят. На сидінні біля водія – блондинка у джинсовій жилетці. Записує сторіз для інстаграму.

"Ми повертаємося додому. До Ірпеня ще 500 кілометрів, – розповідає підписникам на камеру. – Тиждень жили в хостелі з сім'єю ромів із Чернівців. У них семеро дітей. Виїхали на ПМЖ до Іспанії. Ми лишилися і змінили три сім'ї. У Вуйчиків прожили пару днів. Їхній кіт не злюбив нашого бігля. Поляк Петшик запросив до себе, але не порадився з дружиною. Два дні вона на нього сичала, а він наполягав, щоб лишалися. Втекли, поки пішов на роботу, бо вона його запиляла б. У Бистронів ночували п'ять тижнів. У них своя пекарня. Піцу їли щодня. Не хотіли брати з нас гроші за продукти. Просили лишатися, але нам подзвонили сусіди з Ірпеня. Квартира ціла. Треба додому. Іноді найгірше в житті приводить нас до чогось кращого. Ми з Назаром думали розлучатися. 24 лютого змінило все. Він покинув жінку, до якої хотів піти. Бо вибрав дітей і мене".

Чоловік кривиться.

– Наташ, може, не треба. Це особисте. У тебе пів мільйона підписників.

– Закрой рот! Ты думаешь, я не знаю, что ты встречался с ней в Варшаве?

Вусань у камуфляжній куртці й берцях підходить до сусіднього авто по запальничку. Водій пригощає його пачкою цигарок.

– З Волині? – киває на номери. – А чого втікали? Ми людей до вас евакуйовували.

– Хто знав: попре Лукашенко чи не попре. Кум працює в органах. Коли стріляти почали, вивіз і жінку, і коханку. А я що гірший? Місяць жили в Карпатах. Пішло 40 тисяч. А в Німеччині – 15. І скажіть після цього, що в Європі дорого? – 36-річний Олексій везе в Ковель дружину Ірину і трьох доньок.

– Я своїх теж за Бугом сховав, – каже той, що в пікселі. – Сам на гуманітарку переключився. 10 тонн за тиждень перегнав: турнікети, дрони, броніки, аптечки. Один поляк відкрив склеп (магазин. – Країна) і віддав усі продукти, що мав. У жменю 5 тисяч злотих тицьнув (34 тис. грн. – Країна). Хотів подякувати, а він: "Мовчи. Це ми повинні дякувати вам. Україна стала для Польщі бронежилетом". Зараз везу берці 46–48 розмірів. Пацани мені за це трофей обіцяли.

– Як це він не хоче переходити? Люди зібрали 504 підписи. Даю йому час до вечора. Якщо церква не стане українською, я в село іншого батюшку привезу. А Олексія попередь, хай готується до допитів. Тероборона перевірить, чи він не російський агент, – червонощокий чоловік голосно розмовляє по телефону біля біотуалету.

– Ми йому храм побудували, хату поставили. Скільки він у місяць має з приходу? Ах ти не знаєш. Давай порахуємо. У квітні весіль не було, бо піст і війна. Але 12 покійників відспівав. Кожна родина дала мінімум по 500 гривень. Перед Великоднем висповідав усе село. Крім зарплати, 10 тисяч набирається. А як війна закінчиться і люди женитися почнуть? Короче, Тамаро, я московського попа у своєму селі більше терпіти не хочу.

Neoplan із пасажирами під'їжджає до паспортного контролю. Водій просить не виходити із салону. Дехто спить, хтось шукає документи, читає новини у смартфоні, слухає музику в навушниках.

– Я вертаюся, а брат лишився, – жінка у спортивному костюмі говорить до супутниці з чорною хусткою на голові. – Хочуть спробувати з дружиною почати життя з нуля. Вчать мову та історію Німеччини, щоб через півтора року скласти іспити. То чужа мені країна. Економлять на всьому.

– А мені в Німеччині було добре, – каже та, що в хустці. – Запросили працювати вчителькою у школу. Там назбиралося два українські класи. Їду додому на два дні. Племінник чоловіка загинув під Харковом. 23 роки. Позаторік женився. Дружина перед війною завагітніла. Дитина народиться через пів року після смерті батька. З їхньої сім'ї аж троє пішли воювати. Нас засуджують, бо я дітей вивезла.

26-річний Андрій із Бучанського району на Київщині переганяє куплений у Хелмі Volkswagen 2005 року випуску. В Україні такий коштує $5 тис. У Варшаві купив його за $1,5 тис. Таких, як він, у черзі до кордону – пів тисячі. Українці кинулися купувати євробляхи, бо під час воєнного стану дозволили ввозити авто з нульовим митом та акцизом.

– Бідося поїхала, – хлопець киває на бритоголових водіїв, які обганяють його на Cadillac Escalade і Lexus. Вартість таких машин понад 100 тисяч доларів. Розмитнення до війни обійшлося б у тисяч 20 баксів.

Зустрічається з водіями цих авто в черзі на отримання попередньої митної декларації.

– Гарна тачка. Для тероборони чи на передок? – жартує і киває на відполірований до блиску позашляховик.

– Чего? – азербайджанець у білій тенісці не розуміє української. Його супутниця тримає під рукою білого шпіца.

Андрій дістає смартфон, знімає на відео два автовози з елітними автівками.

– Хтось життя віддає, а комусь – аби заробити, – коментує на камеру. – Закон прийняли, щоб такі, як ми, могли купити авто на заміну згорілому. Уламком ракети в моєму домі розірвало газову трубу. Вигоріло все, що було припарковане у дворі. Я без машини – безробітний. Купив, щоб сім'ю годувати, – показує своє авто із вм'ятиною на дверцятах.

– У країні війна, а бариги не можуть нажертися, – каже волонтер із тризубом на срібному ланцюжку. 8 годин тягнувся 15 км до кордону. Везе бусом продукти, що швидко псуються. – Вам би пороху понюхати. Коли ви вже зрозумієте, що матеріальне – не головне? Ісус не мав нічого свого. Народився у вертепі. В'їхав до Єрусалима на позиченому віслюкові, був похований у чужому гробі, але воскрес. Най­швидший спосіб закінчити війну – програти. А ми її виграємо.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×