Речі та пов'язані з ними спогади Миколи Рябого
1. Свічник із вівтаря Cвято-Миколаївської церкви села Заболотне на Вінниччині
Її побудувала сільська громада 1881 року власним коштом. Малим я вилазив на дзвіницю й бачив усі навколишні села. Коли в церкві зробили клуб – дивився кіно. Потім там був склад. А 1968 року посланці з району ходили з хати в хату й питали: "Бабо, ви за мир чи за війну? Підпишіть петицію, ми пошлемо її американським паліям війни, дамо їм жару". Так селяни, підтверджуючи, що вони за мир, підписали відмову від церкви й вимогу знести її. З каміння збудували ферму. Відтоді колгосп почав занепадати. Ініціатори руйнування церкви невдовзі померли – один замерз, другий захворів. На її місці звели двоповерховий адмінбудинок, в якому були сільрада, пошта, медпункт. Через важку ауру його досі називають гроб-контора.
У руїнах церкви мій племінник знайшов свічник і кілька книжок "Подільських єпархіальних відомостей". Віддав мені. Уперше почав користуватись за Кучми, коли вимикали світло. Свічки тоді називали "лампочкою Кучми". Вкручував їх у церковний свічник і писав романи. Тепер затишок мені створює. Коли не пишеться, кладу на нього руки.
2. Чорнильниця з мармуру, якою ніколи не користувався
Подарувала моя вчителька української мови й літератури Марія Ігнатенко. Вона створила в школі літературний гурток. Мене туди записала, бо я гарно малював. Коли списав віршами грубий зошит і проілюстрував їх олівцями, не знав, як його назвати. В бібліотеці яку книжку поезій не візьмеш – Тичини, Бажана, Сосюри, Малишка – написано "Вибране". І я так написав: "Микола Рябий, вибране". Послав у видавництво.
Поетом у селі мене називають досі, хоча я – прозаїк. Як молодого поета викликали у Вінницю на семінар. Я був у шостому класі. У позичених капцях, фуфайці й сатиновій сорочці вперше поїхав у Вінницю. Найбільше запам'ятався запах хлібного магазину. В селі білих батонів я й не нюхав.
Після повернення Марія Іванівна від усіх учителів подарувала чорнильне приладдя, щоб я писав романи. Тепер стоїть як прикраса. Один раз позичав на якусь фотосесію для антуражу.
3. Стіл із двома стільницями й крісло, яке зробив сам
Наприкінці перебудови добудував хату. Меблів не було і грошей – також. Гонорари за книжки перестали платити. Я сам зробив ліжко, мисник, шафи на кухню, стіл обідній та для роботи. Стільців – два. Перший вийшов незручний. Другий продумав краще, додав підлокітники. Всі ескізи й візерунки – з голови. На цьому стільці гарно думається, бо точно підігнаний під мій зріст і висоту столу. Написав на ньому чотири романи й переклав українською подорожній щоденник Павла Халепського. Стіл має дві стільниці. На верхній пишу й вичитую рукописи. Вона на завісах, відкидаю її, як кришку скриньки. На нижню ставлю друкарську машинку.
4. Чотири друкарських машинки, однією з яких користуюся досі
Першу, "Україна", подарував голова колгоспу Василь Мурований – за статтю про його колгосп. Я працював у редакції газети чотирьох областей – "Комсомольське плем'я". Машинка – така громіздка, що брав у редакції машину, щоб її привезти. В майстерні міняв шрифт із російського на український. Набрав на ній два перших романи. Один, "Берег", вийшов через 10 років після написання. Під час якогось з'їзду вигнав із свого готельного номера двох партійних функціонерів, бо насміхались над українською мовою й піснею. Один подзвонив в обком і сказав мене не друкувати. Я писав у стіл.
Коли вийшов "Берег", отримав перший гонорар і купив машинку "Москва". Вона ненадійна, часто ламалась, літери відлітали. Але була вдвічі менша за "Україну". На "Москві" написав роман "Вікна". За той гонорар купив німецьку "Еріку", на ній писалося найкраще. Зразу чотири копії пробивала, легка в управлінні. Але зламався важіль, й ніхто не може відремонтувати.
Зараз користуюся югославською "Люксою". Вона – найменша. Беру з собою, якщо кудись їду. На 75-річчя подарували ноутбук. Клавіатуру знаю, а як вмикати, зберігати – треба вчитись. Стіл підгонити. Допишу теперішній роман й, може, перейду на комп'ютер.
5. Дві соснові булави, які не знаю куди діти
Перекладаю в кабінеті зі столу на підвіконня, полиці. Меншу й скромнішу подарували на 60 років у моєму селі. Я створив там Чоботарський козацький курінь серед учнів місцевого профтехучилища. На Покрову влаштували козацькі забави, хлопчики їздили на конях. Один із батьків сказав, що варто було жити, щоб побачити, як син скаче на козацькому коні. Обрали мене отаманом, подарували булаву. А другу торік на ювілей привіз із Києва письменник Олександр Горобець – від Вінницького земляцтва. Вони обидві мені дорогі, як двоє дітей у родині. Але булав у подарунок більше не хочу, бо не знаю, що з ними робити.
6. Ціпки, подаровані Володимиром Яворівським
Маю два ціпки, обидва від Яворівського. На щодень – з груші. Володя привіз його з Криму. Всі питають, як так дерево загнув. Я не кажу, що від природи таке, а жартую, що встромив в окріп, патик розпарився, став як пластилін. Вірять.
А про другий прибріхую, що в ньому всередині залитий коньяк. Це – парадна палиця із сосни, різьблена, з металевим кільцем. Цю ковіньку Яворівський придбав по дорозі в Буковину на Шевченківське свято. На Хмельницькій трасі в сувенірній лавці біля села Дяківці, де народився Михайло Стельмах, водій зупинився купити дерев'яну ложку. Казав, що від металевої в його жінки на лобі
синяки залишаються. Володя заодно взяв мені ціпок.
7. Сім писанок на шворках
Я народився 7 грудня, й усе намагаюсь укласти в це число. Розвішав під стелею сім писанок. Кожна по-своєму гарна, як модель Всесвіту. Лежу на ліжку й дивлюсь на них, як на планети. Якщо протяг, то крутяться. Ніхто їх із стелі не цапне, а як лежали в мисці, то половину повиносили.
8. Перша фотографія дочки й п'ять знімків з онуком
Фотографуванням захопився в районній газеті "Шлях колгоспника". Перший знімок зробив доці. Це моя улюблена фотографія. Далі висить теща. Але більше надихає онук Андрійко. Він тут на п'яти фотографіях. Була ще Софія Ротару. Брав у неї інтерв'ю, коли була ученицею Чернівецького музучилища. Одну світлину вона мені підписала молдавською. Хтось ту фотографію тихцем із хати виніс.
9. Півсотні блокнотів
Найстарішому – 47 років. Зробив його сам із залишків паперу, який знайшов у друкарні. Записував усе, що вражало, що бачив чи читав. Почув, як тітка каже іншій: "Я цеї ночі жмуру на очах не мала", – записав, бо як краще можна сказати, що не спала? В цих блокнотах – персидські, турецькі, китайські прислів'я. Бджола хоч і смугаста, але не тигр – це японське прислів'я. Зараз записую паради планет, спостереження за природою. Напишу, що ви приїжджали, і в нас було інтерв'ю.
3 
1
Коментарі