"Менеджер запитав, чи зможу продовжити роботу. Я сказав, що машину здам і поїду додому"

Звістка про війну застала під Копенгагеном. Я ще до цього думав: раптом в Україні щось станеться, як дістануся додому? Коли з'явилися новини про вторгнення, мені зателефонував менеджер. Поспівчував. Запитав, чи зможу продовжити роботу. Я сказав, що машину здам і поїду додому.

Андрій КОВАЛЬ, 26 років, далекобійник. Андрій Коваль народився в місті Переяславі на Київщині 30 грудня 1995-го. Батько – будівельник, мати – соціальна працівниця. Закінчив Київський університет інфраструктури й технологій. Здобув фах штурмана далекого плавання. З 2014-го працює за кордоном. Останні п’ять років був водієм-далекобійником у дансько-литовській фірмі. Хобі – вітрильний спорт. Неодружений. Живе в Переяславі

Рішення про повернення прийшло саме – це моя Батьківщина. Колись були плани переїхати за кордон, та за роки зрозумів, що краще там заробляти, а жити вдома. Всі гроші вкладав у будівництво в Переяславі. Навіть бізнес започаткував – транспортні перевезення.

Не міг уявити, що сидітиму в Данії, а українські хлопці гинутимуть. Як я потім повернусь і дивитимуся в очі їхнім батькам? Як я зможу взагалі повернутися? В Переяславі в мене всі – батьки, друзі. Брат був зі мною за кордоном, ми з ним працюємо в одній фірмі.

Керівництво фірми поставилося з розумінням. Сказали: якщо повернешся – двері для тебе відчинені. Літаки перестали літати, тому допомогло транспортом і мені, й іншим хлопцям, які були на той час розкидані по всіх містах Європи. Тільки з нашої організації вирішили повернутися додому понад 20 українців. Мого брата звістка про війну застала в Італії. Він мав приєднатися до мене пізніше.

На всі вільні кошти накупив рацій, дронів і біноклів

Я їхав із хлопцями бусом. Дорогою дізнавався, що наша армія стоїть нормально, не відступає. Розпитав, що треба. І в Польщі на всі вільні кошти – десь 2,5 тисячі євро – накупив рацій, дронів і біноклів.

Кордон перейшли пішки. Автобус, що мав нас забрати, не доїхав 30 кілометрів. Нас підібрав якийсь рейсовий, забитий під зав'язку. Водій почув, що ми їдемо по своїх військкоматах, і відчинив двері. Залазили боком, як хто міг.

Більшість людей вийшла під Ковелем. Нас із водієм лишилося троє. На першому ж блокпосту нас зупинили і знайшли дрони – в розпалі було полювання на диверсійно-розвідувальні групи. Мене під конвоєм і в наручниках повезли в обласний відділ карного розшуку в Луцьку. Я не нарікаю – хлопці зробили все правильно.

Доки тривала перевірка, зв'язався зі знайомими з Нацполіції, територіальної оборони. Депутат із Переяслава подзвонив і все пояснив. Поліція одразу змінила риторику.

Ставало ясно, що в Київ ніхто не підвезе, бо біля столиці вже йшли бої. Вільних коштів, щоб найняти автомобіль, не було. Дочекався брата Віталія з грішми. Поліцейські знайшли нам автівку. З нами їхав ще товариш із Харкова. Разом ми набили машину ліками, які знайшли в Луцьку. Дісталися до Житомирської області, й тут авто зламалося. Прямо серед дороги.

Приїхала місцева тероборона. Я вже просив зупинити когось із військових, щоб передати обладнання. Планував довезти його до Києва, але все затягувалося. Ми не знали, коли туди потрапимо.

Під конвоєм і в наручниках повезли в обласний відділ карного розшуку

Приїхали хлопці з Тернополя – з добровольчих батальйонів, які перейшли в Нацгвардію. "Класна техніка", – сказав один. – "Якщо ти знаєш її – то забирай собі". Показали документи, і я віддав їм усе. Якось аж стало легше.

Місцеві знайшли нам машину, зламану "Ауді" поміняли на "Жигулі". Старенькі, але справні. Так через п'ять днів добралися до рідного Переяслава.

Уранці товариша з Харкова виряджали додому. З братом ту машину вирішили йому подарувати. Знайшли трохи бензину й провели його в дорогу. Забігаючи наперед – він добрався до Харкова і пішов служити в ЗСУ.

Думали, що одразу в місті нам дадуть автомати – і воювати. Пішли у військкомат, зареєструватися. Але бойового досвіду нема. Мав тільки водійський. Не знав, де себе подіти. На місці сидіти не міг. Позаписувався, куди тільки можна, – у військкомат, тероборону, до волонтерів.

Добрався до Харкова і пішов служитиу Збройні сили України

А потім Усе саме якось пішло. Знайомі із ЗСУ запитали, чи можу привезти речі, яких хлопці під час поспішних зборів не взяли. З дозволу їхнього керівництва почав майже щодня щось возити.

Інші українці з Європи теж стали додому повертатися. Скидав кошти, щоб купили речі військового призначення, возив їх нашим хлопцям. Зараз це переважно частини до військової техніки. Хлопці пишуть, що треба. Шукаю по всьому Переяславу. Плачу сам, або ж підприємці віддають безплатно чи за умовну суму. Багато місцевих хлопців пішло в тероборону Києва. Закидаю їм, що треба. Часто це медикаменти.