"Люди часто приходять на могилу Євгена, залишають квіти, воєнні сувеніри"

Нині з випускників агротехнічного коледжу загинули тридцять два герої

Ми не планували мати другу дитину. Коли ходила вагітною, думала, що буде дівчинка. А народився синочок – і такий симпатичний, такий благородний мав вигляд, що назвала Євгеном. У них зі старшим Колею понад сім років різниці. Женьку я підгодовувала грудним молоком майже до 3 років, може, тому в нас такий тісний зв'язок. На все життя.

Викладала у школі трудове навчання та англійську, згодом стала завучем. Дитячим садочком для синів була квартира моїх батьків-пенсіонерів. Мій тато навчив Євгена азбуки, підготував до школи. Коли гуляли у дворі, 4-річний Женька доповідав сусідам, що вивів дідуся на прогулянку. Ріс веселим і працьовитим – рвався з нами на дачу "сапеляти і грабеляти".

 

Євген був старанний і артистичний. Грав П'єро у шкільній постановці. Тато записав його на волейбол, бо сам до цього часу ходить зі старшим сином на тренування. Також Женя брав участь у різних олімпіадах, зокрема в математичній. Років у 12 несподівано став радитися зі мною про свої римовані тексти. Перша вчителька дотепер зберігає листівку з віршиком, присвяченим їй. Для літературного конкурсу "Вірю в майбутнє твоє, Україно!" Женя написав вірш "Іду по Глухову". У своїй поезії Євген сперечався з Тарасом Григоровичем, бо митець заявляв у російськомовній "Капитанше", що Глухів у його часи був "самым пошлым уездным городком".

Після дев'ятого класу син вступив до Глухівського агротехнічного коледжу, на відділення "Електроенергетика". Він і там декламував вірші в літературній студії, але розумів, що вони недосконалі. Пізніше навіть дружині ніколи про них не говорив. Може, він і далі писав би. Але життя так закрутило, що стало не до поезії.

Він охоче допомагав по дому, головне, щоб ніхто не стояв над душею. Від батька в Євгена голова й руки були на місці. Тато навчив його радіосправи, адже сам переможець міжнародних змагань, майстер спорту з 55-річним стажем. Тому Женя міг полагодити і мобільний телефон, і комп'ютер. А в дідуся навчився навіть взуття ремонтувати. Подарунки всім вибирав зі смаком, підказував мені, яка сукня личить.

У перехідному віці особливих проблем із Женею не було. Хоч мав "пригоди" з куривом. Закурив на строковій службі в Одесі. Мене не послухав, але командир зауважив, що дим цигарок і вологе місцеве повітря зроб­лять погану справу зі здоров'ям. Тоді покинув, а знову закурив уже на фронті.

Женя закінчив агротехнічний коледж із відзнакою, але працював вантажником на вапняковому заводі. На сімейній раді вирішили, що йому треба вчитися далі. Син вступив до Сумського державного університету, на заочне відділення. А ще я запропонувала вчитися на кухаря, бо любив готувати. Женя зізнався, що думав про це, але соромився сказати. У нас часто думки збігалися. Стипендією у вищому професійному училищі в Глухові частково сплачував навчання в університеті. І професію кухаря-кондитера опанував із відзнакою. У нього чудово виходили млинці. А які паски Женя напік удома 2012 року! Хлопці на передовій замовляли йому на обід солянку.

Син виріс неконфліктним і товариським. Женька з усіма знаходив спільну мову.

Навіть старший син радився з ним. Він завжди про нас піклувався – звідусіль телефонував, зустрічав мене з роботи, коли верталася зі школі темрявою. А в 4 роки син посадив кісточку лимона в горщик. Майже за 25 років привіз зі Слов'янська для свого лимона гарний горщик об'ємом на чотири відра. Так його дерево буйно розрослося в кімнаті, де жив.

14 листопада 2012-го Євгена призвали на строкову службу у внутрішні війська до Одеси. Я не уявляла, що заберуть, бо були негаразди зі здоров'ям. Проте син заборонив його відмазувати. Мені його не вистачало. Ми їздили на присягу. Він став підтягнутим, змужнілим. Дідівщини не було. Виявилося, що в них не вистачає радистів, і він поїхав у навчальний центр до Золочева. У радіоцентрі командиром була жінка – вона вмовляла його залишитися після демобілізації та зайняти її місце, бо йшла на пенсію. Але Євген не планував бути військовим.

Восени 2013-го повернувся додому. Я зберігаю його форму з аксельбантами.

Євген довчився в університеті й отримав диплом. Знову з відзнакою. Але став працювати робітником, бо інших вакансій не було. Вважав неприпустимим сидіти в батьків на шиї. А кудись виїжджати син не планував.

У лютому 2014-го оголосили мобілізацію, і нам у під'їзді вручили повістку. Я запропонувала якось сховатися, але син присоромив мене. У військкомат пішов разом із батьком – Володю прийняли в тероборону, а син до жовтня 2015 року проходив службу у військкоматі. Коли підписав на рік контракт зі Збройними силами України, все змінилося кардинально. На навчаннях він отримав спеціальність "помічник гранатометника", далі служив у зоні Антитерористичної операції у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади, яка з листопада була в зоні бойових дій. Євген просив друзів нам про це не говорити. Йому запропонували пройти навчання в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. На ювілей батька він організував наш приїзд до Львова, показав місто, музеї.

Син продовжив контракт іще на п'ять років. Його направили у 58-му бригаду як офіцера-мінометника. У званні молодшого лейтенанта Євген став командиром мінометної батареї, а його підрозділ визнали одним із кращих. Президент вручив сертифікат на володіння новою зброєю.

 

У зоні АТО син познайомився з дівчиною. Вони служили разом. Володя зустрівся з Катею, коли був на змаганнях із радіозв'язку в Сумах. Вона йому сподобалася жіночністю, врівноваженістю. Женя за неї переживав. Питаю: "Чому не одружуєшся?" А він: "Мамо, я довго думаю". У Каті був маленький син від попереднього шлюбу. Але я знала, що Євген знайде спільну мову з Артемком.

2020 року він приїхав на День учителя до Глухова зі "своєю Катюхою". Тоді я нагадала про три важливі речі для чоловіка: дерево, дім, син. А коли Катя відмовилася від шампанського, Женька видихнув: вона вагітна. Вони ще не були одружені, Євген казав, що зараз не до весіль. Але, дякувати Богу, знайшовся час. Тепер із нами це маленьке диво – Назарій Євгенович Ковальчук. Женька пишався, що народився син, а малий – викапаний татко, тільки в онучка світле волосся, як у Каті.

У дитинстві Женя слухав ту музику, що її крутив старший брат-байкер. І тепер навіть Назарчика вкладав спати під Rammstein. В АТО Євген став "Артистом". Спочатку син мав позивний "Ектор" за вміння куховарити. А потім так віртуозно й артистично виконував свою роботу в мінометній батареї, що всіх дивував. За сім років у зоні АТО, а потім ООС у нього не було жодної подряпини – вибирався з важких ситуацій. Ми думали, що й далі все буде добре. Коли приїздив додому, робила йому зауваження за ненормативну лексику. А він відповідав, що це "іздєржкі" військової служби. Були й інші "іздєржкі" – в Жені знизилися зір і слух.

Якось під час вечері Женя жартівливо постукав себе пальцем по скроні і сказав, що за його голову окупанти призначили винагороду в 100 тисяч доларів. Я обімліла. Катя додала, що у відповідних інстанціях його теж застерігали.

23 лютого 2022-го син несподівано приїхав до Глухова. Мене відпустили зі школи. Намагалася випитати, чого нам чекати. Він віджартовувався і крутився біля мене, наче хвостик. Коли прощалися біля автівки, син став такий сумний, що я подумала: а раптом бачимося востаннє? Мені й наснилося, що його вже немає. А чоловік казав, що, коли таке насниться, все буде навпаки.

Він був вдячний син і піклувався про нас навіть на фронті. Мені від його "Привіт, мамуль, все норм, люб­лю вас" ставало трохи спокійніше. А Катю пробивало: "Там така м'ясорубка, що не можна дихати…"

1 квітня 2022-го, о пів на сьому вечора, до нас прийшов колишній побратим сина. Мнеться, топчеться біля дверей… Питаю: "Що сталося? Кажи…" Він видихнув: "Женя загинув". Я мало не зомліла в кімнаті, а чоловік у кухні заплакав. Отямилася, може, неправда? Катруся через деякий час повідомила, що так і є. Вона тоді була в Сумах, а Женя – у звільненому Ягідному. Б'ючись за Чернігівщину, побратими сина так напружено працювали, що аж стволи мінометів порозхитувалися. Ціною їхніх зусиль вдалося не дати ворогу прорватися до Києва.

Увечері до нас прийшли з військкомату, принесли офіційне повідомлення, перепитали про поховання. Потім заходили сусіди, які колись бавили малого Женю, наші колеги по роботі.

З обласного військкомату повідомили, що везуть одного загиблого хлопця ховати у Свесу, а на зворотному шляху заберуть нас у Суми. Ще за пів доби до поїздки за Женею дороги були зайняті рашистами. Сина везли з Чернігова в Козелець, потім із Ніжина до Конотопа, потім у Ромни, а далі вже в Суми. Я хотіла поховати Євгена в Глухові, а його дружина наполягала на Сумах, де жила із синами. І він там хотів жити.

Поховали Женю 4 квітня. Його хлопці тримали численні нагороди сина. Було багато людей. Коли його ховали, над Алеєю Слави пролетіли дикі гуси, неначе забрали його душу.

Думаю, Євген міг не їхати в останній свій маршрут, та він не перекладав відповідальності на побратимів. Син мчав від Ягідного до Золотинки, щоб швидше евакуювати родини з дітьми. Автівка наїхала на міну. Від вибуху навіть бронежилет розплавився. Так мені сказали хлопці. На похованні розповідали, як він дорожив ними. А вони стояли на смерть. Женька матюкався, щоб швидше відходили. І тільки вони "робили ноги", знищивши колону рашистів, як на їхнє місце прилітала "отвєтка".

Тримаємо зв'язок із його батареєю, де Женя так усе організував, що й після загибелі командира за пів року боїв у підрозділі не мали втрат – лише поранені та контужені.

Йому в армії пропонували різні посади. У Жені служба йшла добре, збирався вступати у військову академію. На жаль, гине цвіт нації. Бачимо, що люди часто приходять на могилу Євгена, залишають квіти, воєнні сувеніри.

Женька народився 1992 року, коли було безгрошів'я і ми з чоловіком мали проблеми. Мама порадила сходити до ворожки: може, вона щось хороше навіщує. Провидиця сказала: "Ти думаєш розірвати стосунки, але потерпи – й усе у вас зладиться". Багато років мені пам'яталося тільки це її передбачення. А коли я вже забула, яка на вигляд ця жінка, вона наснилася мені після поховання Жені. Уві сні нагадала свої слова: "У тебе двоє синочків, один нічого, а інший – іще кращий. Це буде твоя опора. Тільки біда, що не доживе він і до 30 років. Буде якийсь вибух – наче газового балона…" Коли я це почула, Жені було десь півтора рочку. І ще вона запевнила, що це пророцтво забуду, щойно вийду від неї. Тепер уві сні вона нагадала.

Підростає маленький Назарій. Його назвали на честь Жениного побратима. Саме він хотів поїхати за дітьми замість командира. Залишилися вірші Євгена. Рядки одного з них, що його син написав у 13 років і присвятив подіям Другої світової війни, вибито на його надгробку: "Моя Вкраїно. Диво калинове! Тебе не обійшла війна. І скрізь на обелісках мармурових твоїх Героїв імена".

Старший син Микола на честь Євгена заснував волейбольний турнір. До його проведення долучилася мерія Глухова. Організацію взяв на себе Агротехнічний коледж. Нині з його випускників загинули 32 герої. Їх поіменно згадують під час хвилини мовчання. У Сумах нас підтримує Центр учасників бойових дій. Вони створили кліп про загиблих. На виділені державою кошти поставили пам'ятник Жені на Алеї Героїв. Компенсацію за загибель сина отримали після багатьох бюрократичних зволікань завдяки наполегливості Катерини.

Зберігаємо всі повідомлення сина. Його командир і друг майор Богдан Гарнага казав в одному інтерв'ю про Євгена як Героя України. Подання на це звання неправильно оформили, його виправили, але щось не заладилося. Згодом помінялися комбриг і комбат, бригада пішла в зону активних бойових дій. Коли Катя знову звернулася, їй сказали, що це не на часі. Як це "не на часі"? Побратими визнали, що він іще за життя був Героєм. Але після загибелі нагороди його оминули.

Хотіли назвати ім'ям Євгена вулицю в Сумах, багато людей підписалося, але назвали "Героїв Сумщини", бо загиблих багато. Після перемоги встановимо пам'ятну дошку на честь Жені на нашому будинку. У Чернігові, в Музеї захисників, буде згадано і про нашого сина. А на місці загибелі Жені волонтери встановили пам'ятний хрест. Женьку згадують у книжках про війну з рашистами. Роман ГЕО "Доба ікони", який відзначено на міжнародних конкурсах і присвячено капітану Євгенові Володимировичу Ковальчуку, чекає на публікацію.

Коли влітку були на Алеї Слави, до нас підійшов капелан, він мовив: "Артисте-Артисте, як нам тебе не вистачає…" Капелан додав, що наш син виконав найголовнішу Божу заповідь "Возлюби ближнього свого, як самого себе". Він думав про тих діток, за якими мчав з Ягідного, всім серцем прагнув їх врятувати.

×