Київську ратушу втретє хочуть відбудувати

2

200 років тому вона стояла поблизу теперішнього пам'ятника Григорію Сковороді на Подолі

Про київську ратушу перша писемна згадка з'явилася 4 червня 1500 року. Того дня великий князь литовський Олександр надав киянам привілей на безмитну торгівлю: "У которых мєщан кієвскихъ зъ ратуша кієвского будєтъ листъ подъ ихъ пєчатью мєстскою, тымъ мєщаномъ нє надобє мыта даваты нигдє".

Ратушу побудували майже одразу після надання 1498-го місту самоврядування за Маґдебурзьким правом. Стояла вона на Ринковій площі – сучасній Контрактовій – неподалік соборної церкви Успіння Богородиці Пирогощі. Якщо брати нинішню площу – за пам'ятником Григорію Сковороді, між сквериком і трамвайними коліями. До кінця ХVІІІ ст. тут був центр міського життя Києва.

У ратуші відбувалися засідання маґістрату та діяла міська канцелярія. Засідали в "ізбі судовій".

У дворі між ратушею та церквою була міська криниця. Згодом на її місці спорудили фонтан "Самсон". Поблизу жила переважно міська еліта – урядники маґістрату, заможні купці. Ціни на нерухомість тут були найвищими. У тому числі й на комори, які стояли "на ґрунті міському ратушному".

"Стихійним лихом" для киян були постої козаків і королівських жовнірів. У першій половині ХVІІ ст. вони були частими "гостями" в місті.

9 березня 1630 року війт Іван Євсейович, бурмистр Григорій Лойкович, радці Йосип Ходика й Михайло Балика подали скаргу до ґродського суду на королівського ротмістра й комісара Андрія Ранаховського. Він через Київ віз до Війська Запорозького козакам "жолд" – платню за службу. 11 листопада 1629-го разом з іншим комісаром Яном Киселем і корогвою у 200 кінних жовнірів прибули до міста на чотиритижневий постій. Від війта й радців почали вимагати, аби забезпечили їх провізією й спиртним, а коней – вівсом і сіном. Перебування "гостей" обійшлося міщанам у 1721 золотий.

На зворотньому шляху Ранаховський 23 лютого 1630-го з "купою немалою людей товариства" та з козаками знову в'їхали до Києва. Послали своїх слуг до "маєстрату мєского ратуша києвского, розказуючи собє незвычайныє податки и збитнє сила напоєв с провєнту з ратуша даватъ". А в разі відмови погрожували застосувати силу.

І таки застосували – напали на ратушу, пошкодили двері й вікна, а урядників побили. Лентвійта Йосипа Ходику "кийми и обухами збили". Старшого радцю Михайла Балику "окрутнє збили, змордовали и рану чєканом в голову задали, так барзо, иж вонтлива абы жив зостат мєлъ, а за бурмистром и иншыми з добытыми шаблями аж до Рынку гонили и где, который могъ лєдво цєлост, здоровя своєго внєс". 11 днів вояки грабували міщан. Міська скарбниця втратила 3160 золотих.

Дерев'яні будівлі Подолу, в тому числі й ратушу, не раз пожирав вогонь. Як-от 1638 року. Але ратушу швидко відбудували. Бо вже 1640-го французький інженер Ґійом-Левассер де Боплан, згадуючи про неї, не зазначав про які-небудь пошкодження.

Пожежа охопила ратушу й у липні 1651 року. До Києва тоді ввійшло військо литовського гетьмана Януша Радзивілла. Після польсько-козацької війни її знову відбудували. 1697-го з тильної сторони по центру добудували 30-метрову чотириярусну кам'яну вежу. У неї вмонтували годинник – дзиґар. Наверху встановили мідний барельєф архістратига Михаїла – покровителя Києва. Нагорі навколо п'єдесталу слов'янськими золоченими літерами викарбували: "Богомъ хранима града Кіева. 1697".

1718-го знову велика пожежа на Києво-Подолі. Через 19 років на місці старої обгорілої ратуші звели нову – кам'яну, двоповерхову, фасадом звернену до фонтану. На вежі київський герб замінили двоголовим орлом, а міський розмістили з південного боку башти. На верхньому ярусі балкону тричі на день грали чотири сурмачі. Майстри сконструювали механізм: при кожному бою годинника архістратиг Михаїл ударяв сталевим списом у крем'янисту пащу змія, аж із неї сипалися іскри.

Вхід – ґанок зі сходами, аркадою й широкою терасою. Фігурне завершення – фронтон – увінчувала статуя давньогрецької богині правосуддя Феміди. В одній руці з мечем, в іншій – з терезами. Унизу на терасі над парадним входом вечорами грали музики. Мурована ратуша мала приміщення для судових засідань, цехів, міської скарбниці, архіву. Дві зали для урочистостей були прикрашені портретами, дзеркалами й люстрами.

Припускають, що її будував архітектор Йоганн-Ґоттфрід Шедель. Він приблизно в той час зводив дзвіницю Києво-Печерської лаври, надбудовував Києво-Могилянську академію та дзвіницю Софійського собору.

У підвалах ратуші зберігали гармати та зброю цехової міліції. Від будинку починалися різні урочистості й міські церемонії. Зокрема, щорічні вибори міських урядників. Процесії за участю війта, бурмистра, ратманів і міських цехів у старовинному святковому одязі прямували до соборної Успенської церкви, а далі Покровською вулицею до місця хрещення киян над Дніпром.

У липні 1811-го на Подолі сталася нова пожежа. Вогонь не вщухав три доби й стер із лиця землі 1240 дворів, три монастирі, 19 церков, крамниці, склади. Мурована ратуша обгоріла. Київський міський архітектор Андрій Меленський зробив її обміри й підготував проект відбудови.

Але губернатор Михайло Милорадович, пересилаючи план Меленського до Петербурга, про ратушу написав: "Старое же строение магистрата, находясь в нескольких шагах от вновь строящегося Гостиного двора, вовсе там не у места, и оное от большого пожара до такой степени повреждено, что требует разобрания в капитальных стенах и постройки новой".

Тож при переплануванні Подолу ратушу розібрали, а цеглу з неї використали для будівництва Контрактового будинку за проектом шотландського архітектора на російській службі Вільяма Гесте.

1815 року він розробив комплекс, що мав розташуватися між нинішніми вулицями Костянтинівською й Межигірською: три будівлі, з'єднані колонадою. По боках – Контрактовий будинок і поштамт, а в центрі – новий маґістрат. Однак із усього того звели лише Контрактовий будинок. Із Гостинного двору – тільки перший поверх. На решту в міській скарбниці забракло коштів.

1976-го під час реконструкції Контрактової площі –до 1500-річчя Києва – столична влада зініціювала докінчити комплекс Вільяма Гесте й відновити ратушу. Однак відбудували лише Гостинний двір на місці колишніх торгових рядів – двоповерховий, як передбачав первісний проект.

Київрада повернулася до цієї ідеї 1999-го, коли святкували 500-річчя надання місту Маґдебурзького права. Наміри й тоді залишилися на папері. Теперішнє столичне керівництво ідею реанімувало втретє. Під новий привід – потребу реконструювати Контрактову площу до Євро-2012.

Торік у грудні в залі засідань містобудівної ради поставили стенди із передпроектними розробками. На Контрактовій планують відтворити весь комплекс будівель за проектом Гесте – 20 тис. кв. м, вартістю 2,497 млрд грн. Тут нібито прийматимуть іноземних віп-гостей. За іншою версією – розташують торговельний центр. Поряд збираються відтворити будинок маґістрату .

На площі перед ратушею ставили стовп ганьби

Ратушу, головну міську споруду, зводили в центрі економічного й громадського життя міста – на Ринковій площі або на розі однієї з головних вулиць. У її підвалах були міська в'язниця, нерідко – броварня, де робили пиво й вино, склади для зберігання зброї.

У великих і середніх заможних містах ратуші будували з каменю. Надбудовували високу вежу з годинником (дзиґарем) та приміщенням для сурмача. Той мав стежити за пожежною безпекою й порядком у місті. Також виявляти загрозу ворожого нападу. А в разі якихось заворушень і небезпек сигналізувати про це владі й населенню міста.

На Ринковій площі перед ратушею розміщувалися торгові місця – ятки й крамниці. Також ставили стовп ганьби – пренґир. Тут у всіх на очах виконували тілесні покарання за вироками міського суду – сікли, шмагали, таврували, відтинали руки, вуха, ніс. Карали за крадіжки, сутенерство, звідництво. Біля пренґира демонстрували докази скоєних злочинів, публічно спалювали сфальсифіковані документи й виставляли підроблені міри й ваги.

У багатьох європейських містах ратуші й досі слугують приміщеннями для міських рад, а деякі поступилися музеям.

У ратуші засідав маґістрат

Ратуша – від німецького Rathaus дослівно "будівля для ради" – органу міського самоврядування. Будували її після того, як місто отримувало Маґдебурзьке право. До Великого князівства Литовського та Королівства Польського, куди входили й українські землі, привнесена німецькими поселенцями.

Маґістрат – від латинського magistratus – чільний уряд, зверхня влада. Так називали міський уряд, який засідав у ратуші. В Україні ця назва широко розповсюдилася на початку ХVІІ ст. На Наддніпрянщині й Лівобережній Україні маґістратом називали два колегіальні виборні органи – раду й лаву.

Рада була найвищим органом міського самоврядування. Вона складалася з чотирьох райців. Кожен із них щоквартально очолював раду й називався тоді бурмистром. Вона управляла міським майном. Була водночас і виконавчим, і судовим органом. Представляла місто в стосунках із представниками королівської влади, церкви й інших міст. Відала обліком міських прибутків і видатків, наглядала за дотриманням правил торгівлі, сплатою податків і благоустроєм міста. Розглядала цивільні справи, зокрема суперечки щодо спадщини й майна, а також дрібні злочини.

Лаву, що складалася з п'яти лавників, очолював війт. До її компетенції здебільшого входив розгляд кримінальних справ.

×