Є шість класів вагонів. Між ними – залізні перегородки. Перейти із класу в клас неможливо

Треба заповнити форму на сайті і сплатити 60 доларів із картки Приватбанку, щоб отримати туристичну візу в Індію на місяць. У відповідь надішлють електронного листа. Його потрібно роздрукувати й показати в аеропорту.

Із подругою прилітаємо в Делі о другій ночі. Годину стоїмо в черзі по візу. У нас беруть відбитки пальців. Плануємо о 6:00 сісти на потяг до Джайпура. Підходить індус. Запитує, чи вперше в Індії. Каже, має таксі і може завезти на вокзал. Однак проїжджаємо його. Таксист пояснює, що вокзал уночі не працює. Везе до туристичної фірми, де можна купити квитки. Зупиняємося у глухому дворі. Водій стукає в браму. Виходить заспаний чоловік, будить інших. Контора оживає. Кажуть, на найближчі кілька днів квитків до Джайпура немає. Пропонують тур Джайпур–Агра–Варанасі з водієм по 400 доларів з особи. Їдемо до іншої турфірми. Те саме. Потім побували ще в двох. Квитки відсутні.

Домовляємося з таксистом, щоб довіз до Джайпура за 120 доларів. 300 кілометрів долаємо за 6 годин. Спати не можна – у водія червоні очі, він клює носом. На дорозі шалений рух. Пасків безпеки немає. Таксист розповідає, що нас "розвели". Вокзал не буває зачинений. Каса працює в будні з 8:00 до 17:00. На будь-який потяг можна сісти без квитків у вагон найнижчих класів. В Індії вокзал і квиткова каса – це різні будівлі. Ми проїжджали повз квиткову касу.

 

Наступного дня на вокзалі хочемо купити квитків на всю подорож. Для туристів, журналістів, літніх людей і борців за свободу – окрема каса. Треба заповнити формуляр: звідки їдемо й куди, вказати ім'я, вік, стать, номер потяга. За розкладом визначити номер поїзда неможливо. Касир відправляє у довідкове вікно. Там – черга. Жінка у вікні майже не говорить англійською. Бігаємо від вікна до вікна. Пізніше дізнаємося, що квитки можна придбати в невеличких турфірмах із націнкою 100 рупій.

У туристичних місцях що кілька хвилин підходять індуси. Сфотографуватися з білою людиною – на удачу. Часто причеплюється індус, починає водити й розповідати. Потім вимагає гонорар. Ми вивчили фразу "Мере пас песе неі хе, мера гар поут тур хе" – "В мене немає грошей і мій дім далеко".

Була в Індії п'ять років тому. Відтоді рівень життя виріс. Країна зараз зовсім недешева. Ціни в рупіях не змінилися, але виріс долар до гривні, тому те, що було для нас дешеве, зараз стало дорогим. Це стосується проживання, цін у магазинах, кафе й на базарах, послуг таксі, рікш і громадського транспорту.

На обличчях багатьох індусів – ­сліди віспи. Також мають потріскані п'яти. На кожному кроці продають аюрведичні креми для ніг. Жінки фарбують стопи хною і носять персні на пальцях ніг. Ноги не голять. Заміжні клеять на лоба бінді – червону цятку. Їх продають на кожному кроці – по 3–10 рупій за пачку.

Велорикші дешевші, ніж моторикші. Треба мати дрібні рупії, бо не хочуть давати решту. У велорикшу сідають до чотирьох людей. Під гору їхати не може, тому штовхає "колісницю". Якщо прибуваєш у готель на таксі чи рикші – ціна на номер буде вища.

Моторикшею їдемо до Галти – священного храму з купальнею в ущелині. Туди веде довга дорога через гори. Вздовж неї живуть бідняки, сплять на розстелених шматах, жінки печуть хліб чапаті на вогні, між людьми ходять свині й мавпи. Останнім не можна дивитися в очі, бо кидаються, виривають із рук речі та їжу. ­Бродять ­корови-мутанти з п'ятою ногою на спині. Їх вважають благословенними. За гроші пропонують потриматися за відросток. Із храму вибігає священик, запрошує до середини. Ставить на чоло тіку (крапка з червоної сандалової пасти – символ покори богу. – ­Країна). В'яже червоні стрічки на руки. Каже, ми під опікою бога з мавпячою головою Ханумана – матимемо добре здоров'я і менше проблем. Підсуває тацю з ­пожертвами, показово розправляє купюру 1000 рупій. Кладемо 100. Кривиться.

Біля храму – басейн. Жінки купаються одягнені, чоловіки – в лунгі, простирадлі навколо стегон. На воду люди ставлять коробки з-під цукерок зі свічками та квітами. Кладуть туди прикраси для волосся, бінді, косметику, пакетики з хною. Увечері поверхня басейну вкрита сміттям. Хлопці з касти недоторканих (каста недоторканих – найнижча. До таких людей не можна торкатися, щоб духовно не забруднюватися. Вони працюють на місцях кремацій, сміттєзвалищах. Їм не можна заходити до храмів. – Країна) чистять воду решітками.

Wi-Fi у Джайпурі є лише в McDonald's. Для підключення потрібен індійський мобільний номер. Світлофорів і пішохідних переходів немає. Індуси ходять там, де їздять машини. Махають водіям, щоб пропустили.

 

До Агри їдемо електричкою. Вона запізнюється на 3 години. Опівночі виходимо на вокзалі одного з найнебезпечніших міст Індії. Англомовного рикшу просимо завезти до недорогого готелю неподалік Тадж-Махалу. ­Номер – без вікна, облуплена штукатурка, пліснява, бризки крові на стінах, брудна постіль. Спимо одягнені, в капюшонах.

Найбільший храм Вріндавана – Іскон. На вході забирають взуття, кладуть у пакети й ховають до підвалу. Храм – із білого мармуру. Всередині – прикрашені квітами статуї. Усі співають, танцюють, прославляють Крішну, простягають руки до священика. Той окроплює святою водою. Інший священик роздає прасад – їжу, що під час обряду пропонують божеству. Ложечкою наливає в руку солодку білу рідину, подібну на суміш молока, меду і масла гхі. У кутках сидять лисані в трансі, повторюють мантри. Неподалік храму – базарчик. Продають книжки, зокрема "Бхагавад-гіти", календарі різними мовами, ароматичні палички й олії, блискуче вбрання для богів домашнього вівтаря, вінки, що кладуть на статуї.

До Агри добираємося автобусом. Домовляємося з рикшею, щоб за 100 рупій відвіз до готелю. Дорогою розуміємо, що намотує кола. Мовчимо – їдемо через район жебраків. Водій каже: "Я багато з вами наїздив, тому – з вас 300". Даємо 100 і забігаємо в готель.

Кількома потягами дістаємося Аурангабада. Є шість класів вагонів. Між ними – залізні перегородки. Перейти із класу в клас неможливо. Купе на чотири місця закривається шторкою. Є вимикач світла, дзеркало, розетка, вентилятор і кондиціонер. Постіль негерметично запакована в паперові пакети. У тамбурі є умивальник. Індуси справляють туди нужду. Там же чистять зуби й миють фрукти. Бігають таргани. Вагонами носять масалу-чай, чищені зерна граната з цукром, булки з перцем чилі, варений нут, рис з овочами бір'яні, смажені бублики ваду, смажені банани. На зупинках діти з виразками на обличчях запихають руки крізь ґрати і просять їсти.

Аурангабад – мусульманське місто. Чоловіки ходять у білих штанях і в сорочках до колін. На головах – маленькі мереживні шапочки. Носять довгі бороди. Жінки – в паранджах. Наступного ранку сідаємо в напіврозбитий автобус. Їдемо на шаленій швидкості, шибки тремтять, вилітаємо із сидінь. ­Тільки-но виходимо з салону, підбігають індуси й починають завзято пояснювати, де кафе, де туалет, звідки їде автобус до печер. Дарують аметист і шматок кварцу. Вмовляють подивитися їхні магазини. Мене й подругу розводять по різних, із голови до ніг обвішують коралами і прикрасами. Ледве знімаю і вибігаю із крамниці. Подруга – так само. Індуси біжать за нами. Кожні кілька метрів спускають ціни. Біля печер ті ж камені продають у десятки разів дешевше.

О 21:30 чекаємо на потяг до ­Манмара. Запізнюється на півгодини. Люди кричать, б'ються, передають клунки через голови. Стоїмо з величезними рюкзаками осторонь. До нас підходить провідник: "У вас вказані місця. Ходіть за мною". В купе – шість полиць. На кожній тиснуться по четверо-­шестеро людей. Лежать одне на одному, з полиць звисають брудні ноги. Сморід. Сидять і стоять також у проходах. ­Продираємося до наших місць. Провідник палкою зганяє людей і каже: "Ляжте тут і не поступайтеся місцями". Лягаємо. Незабаром молода жінка залазить до мене на верхню полицю. Лягає й одразу засинає.

О 00:30 стоїмо на платформі в Ман­марі. До наступного потяга чекати ніч. Море бруду і сміття. Платформа встелена людськими тілами. Між ними ходять і пісяють корови.

Жінки купаються одягнені, не засмагають. На пляжі підходять чоловіки й одразу пропонують секс. Дивуються, коли відмовляємо.

В Індії живуть 1 млрд 252 млн осіб. Валовий внутрішній продукт на душу населення – $1570. Це на $500 менше, ніж в Україні

$1–67 рупій

Індія – світовий лідер з ІТ-аутсорсингу

За кількістю населення Індія – друга у світі, після Китаю. Державні мови – хінді й англійська. Хінді має 884 діалекти. Часто можна зустріти індусів із різних штатів, які розмовляють між собою англійською, бо не розуміють діалектів хінді одне одного. Середній рівень грамотності серед індусів – 60%. Індуїзм сповідують 80% населення, решта – іслам. Зважаючи на воєнний конфлікт із Пакистаном, Індія може відмовити у візі особам, які відвідували Пакистан після 2000 року

×